Тенета війни

У двері постукали. Робітників він спровадив зранку, тож це або сердюки, або...

Це той покидьок.

— Це я, Варгане, — почувся голос Олекси Воропая.

Пилип зняв замок і відчинив. Характерники потисли руки.

— Дивно бачити тебе без коси, — подих Олексі перехопило від важкого повітря.

— Третю добу лежать. Почали тхнути, — пояснив Пилип. — Але ти мусив їх побачити. Я не бажаю, аби Орден мав підстави підозрювати мене.

Воропай кілька секунд звикав до смороду, а потім рушив поміж тіл, укритих тканиною, що просякла кров'ю.

Коли Пилип прийшов до тями у рештках вовчого хутра, вибілена зала перетворилася на місце бійні. Решту дня він прибирав: складав мертвих рядами, запихав випатрані нутрощі в тіла, скидав їхню зброю на купу, нишпорив кишенями, відтирав кров з підлоги та стін, нарізав полишену будівельниками цупку тканину та вкривав нею небіжчиків. Робив усе без емоцій, а коли закінчив — повернувся голос Звіра. Бони сварилися, забувши про голод, сон і час.

Олефір запалив кілька свічників, принесених від амвону. Накриті тіла у мерехтінні церковних свічок скидалися на панахиду за жертвами чуми.

— Бив по артеріях на ногах?

Олекса підходив до кожного, відкидав тканину та уважно розглядав небіжчика.

— Переважно. Це швидко й ефективно, — відповів Пилип.

І жодних підозр.

— Я теж не люблю перегризати горлянки, — погодився Олекса.

Бреше. Бачиш, як облизує губи при погляді на кров? Звір живе у кожному.

— Розпорені животи, відкушені пальці, спотворені обличчя, — провадив далі Воропай. — Знаєш, як у нас у горах відповідають на питання «який звір у лісі найстрашніший»?

— Людина.

Так казали не тільки в Карпатах, але й у таврійських ланах.

— Отже, маємо дванадцять нападників, — Олекса скінчив огляд. — І троє ченців, так розумію, тутешніх.

— Спочатку вони зачинилися у комірчині, а потім почали стріляти мені в спину, за що й загинули.

Насправді вони просто зачинилися у комірчині, Пилипе.

— П'ятнадцятеро проти одного. Купа зброї, ще й із посрібленням, — Олекса копнув ногою стоси шабель, булав, ножів, піштолів і рушниць. — А ти живий та неушкоджений, наче сам Мамай.

Воропай замислено оглянув його. Олефір у відповідь скинув одяг та показав свіжі поранення.

— Чотири кулі, три удари.

Я вдихаю у це тіло силу та здоров'я.

— Подряпини. Бувало й гірше, — Олекса пожував губи та спитав буденно: — Як твій Звір?

Заради цього питання він і прибув.

— Якоїсь миті намагався вирватися, проте я опанував. Чекав тебе, аби довести це.

Я вже казав, що ти майстерно вмієш брехати ? Просто в очі.

— Судячи з вигляду тіл... Не пошматовані заради їдла чи розваги, — Воропай кивнув. — Добре, що ти зміг опанувати його, брате. Твоя витримка щиро захоплює мене.

— Дякую.

— П'ятнадцятеро! — Олекса похитав головою. — Жоден сірома на моїй пам'яті не виживав за таких обставин. Хіба що призначенці... А ти ще й переміг! Я б не вистояв проти цілого загону.

Авжеж, не вистояв би.

— Насправді вони були недосвідченими бійцями, — сказав Пилип. — Діяли неузгоджено, панікували, заважали одне одному. Я постійно рухався та ховався за колонами. А ще кілька схарапуджених коней увірвалися всередину та змішали їхні ряди.

— Коней шкода. Вони неподалік?

— Лежать за церквою, чекають твоєї перевірки.

Воропай кивнув і пройшовся повз стін, інколи торкаючись пальцем червоних розчерків.

— Дірки від куль, патьоки крові... Доведеться все перефарбувати. — Олекса повернувся до Пилипа. — От якого дідька ти тут забув, Варгане? Ґазда наказав залягти на дно, ти мав никатися десь поблизу Кодака! Знаєш, як він лютує при порушенні наказів?

— Знаю, — кивнув Пилип. — Але я випадково почув про одного писаку...

Він коротко переказав останні події, трохи змінивши місця.

— Добре, що ти натрапив на слід, — визнав Олекса. — Але чому було не передати ці відомості мені чи осавулі? Навіщо йти на ризик? Ту статтю з твоєю мармизою досі не забули!

Погодься з ним. Цей бовдур клюне.

— Визнаю помилку, брате, — кивнув Пилип. — Мабуть, я надто довго ганявся за примарами і не зміг утриматися, коли натрапив на справжній слід... Я вчинив нерозважливо. Виправдання маю хіба одне: якби поїхав хтось інший, то на цій підлозі лежало б його мертве тіло.

Цього аргументу брат Джінджик уже не заперечував.

— Більше ніде не світився?

— Вибрався надіслати повідомлення. Потім чекав тут.

— Добре. Отже, ти ще не чув, що Чорна рада підтримала вотум недовіри Ордену.

А ти досі вважаєш, ніби твоє нікчемне розслідування здатне щось змінити.

— Цього слід було очікувати. Під вибори.

— Так! Саме тоді, коли старий гетьман утратив право на вето. Знають, що він би не дозволив... На нового сподіваються, мерзотники, — Воропай кивнув на мертвих. — Вдалося з'ясувати, звідки гроші? Чи мертві бджоли не гудуть?