Тенета війни

Розділ дев'ятий

У багряній пустці він плив стрімким, порожнім, невагомим. Жодних обріїв, жодних кордонів. Свобода, всеохопна й нескінченна. Розмірені удари серця схожі на удари дзвіниць, що попереджають про ворожу навалу, віддалік долітає лемент переляканого люду, який поспіхом утікає, але запізно — пекло настало, ворог уже тут, дзвони б'ють над мертвими тілами, палають багряні вогні, а він летить над руїнами, безжальний та невразливий, укритий хутром і кров'ю, гарчання з горлянки струшує світ до самих скрижалів, небом розповзаються тріщини...

Чуєш мене?

— Так.

То слухай уважно, Пилипе. Ти башковитий, завжди був башковитим... Я сподівався, ти все зрозумієш сам, але вперта рішучість заперечувати мене та будь-що перекреслювати моє існування не дозволяла тобі глянути на речі чистим поглядом.

— Що я мав побачити?

Я народився з тобою, Пилипе. Зростав разом із тобою. Коли ти завмирав у ліжку під час батьківських сварок, коли плакав на похороні матері, коли ненавидів тата у застінках темного льоху, коли насолоджувався жаром від пожежі остогидлої домівки, коли тікав до степу, коли поневірявся безхатьком, коли отримав бронзову клямру... Я завжди був поруч, твій стрижень, твоя незрима сила. Ти міг і далі жити, не здогадуючись про моє існування, але кривава угода дарувала мені голос. Я — це ти, Пилипе.

— Ти брешеш... Звір завжди бреше.

Завжди кличеш мене Звіром, а я лишень утілюю інший бік тебе самого. Бік, якого ти уникаєш, Пилипе, заплющуєш очі, заперечуєш, утікаєш, адже це легше, ніж визнати правду. Доволі ницо скидати все на мене, не вважаєш ?

— Не бажаю слухати облудні промови.

Доведеться! Ти більше не сховаєшся у мушлі відмов. Слухай, Пилипе! Я не стороння істота, не демон, що оселився у твоїй голові. Я частина тебе, і завжди нею був! Хочеш ти цього чи ні...

— Не вірю!

Вперто не бажаєш погоджуватися, адже уявив себе нещасним лицарем в осяйних шатах! Стражденний захисник слабких і знедолених. Ти так боїшся зруйнувати власний образ... Скільки крові ти пролив за останні місяці, лицарю?

— Крові було б значно менше, якби ти не втручався.

Таке твоє виправдання? Я втручався, коли йшлося про твоє життя. Наше життя! Я не дозволю відібрати його.

— А я не бажаю приходити до тями у крові вбитих.

Ти не дочекаєшся співчуття від мене. Кров — твій свідомий вибір. Ти знав, на яку стежку ступив у ніч срібної клямри! То неси це прокляття гідно. І визнай нарешті свою природу. Нашу природу!

— Я не прийму тебе.

Що ж, я був про тебе кращої думки, Пилипе... Дарма ти прочитав стільки книжок, бо ж мудрості від них не набрався. Ти не збагнув, що я тобі не ворог. Наше злиття — лише питання часу. Чуєш кров у цій клепсидрі?

— Я вистрелю собі у скроню.

Помиляєшся. Не дозволю.

— Як ти мене спиниш?

Ти мене покликав. Благав про допомогу. Прийняв. І тепер я маю влади більше, аніж будь-коли. Затям, Пилипе: відтепер я зупиню тебе, коли забажаю. І захоплю тебе, коли забажаю.