Тенета війни

Яровий скосив очі. Чи їх представили одне одному? Кремезний, смаглявий та довгокосий брюнет, надбрівні дуги й підборіддя надто випинаються... Він не пригадував цього обличчя.

— Перебування у центрі уваги неабияк розбурхує апетит, — підтримав розмову Ярема.

Здоровань розсміявся. На тлі решти гостей він мав скромне чорне вбрання, яке прикрашав нескромно завеликий золотий ланцюг із рубіном. У персні Яреми був схожий камінь, щоправда, вчетверо менший.

— Полюбляєте вино? — чоловік кивнув на майже порожній келих.

— Більше, ніж горілку.

— Серйозна заява! — розсміявся незнайомець і долив йому по самі вінця. — 3 найкращих молдовських виноградників. Радий, що вам припало до смаку. Будьмо!

Келихи дзенькнули, Ярема таки пролив трохи вина.

— Люблю червоне, — незнайомець осушив келих до дна та задоволено крекнув. — Я, до речі, Влад Ракоці.

— Ярема Яровий, — відповів шляхтич, витираючи руку хустинкою.

Він не одразу збагнув, що перед ним стоїть один із найбільш впливових людей Князівства.

— Радий знайомству, — Влад не помітив зніяковіння чи просто вдав, що не помітив, і чоловіки потиснули руки. Ракоці мав важку та холодну долоню. — По очах впізнаю ветерана. Війна осідає мулом навколо зіниць. Острівна?

— Так.

— Гетьманат прислав людину, яка знає справжніх воїнів! Добре. Ви здатні оцінити наші сили, пане Яровий.

— Я лише охоронець пана Чарнецького, — Ярема розривався між бажанням їсти й дипломатичним обов'язком теревенити.

— Авжеж.

Пан Ракоці угледів когось у натовпі і махнув рукою: Ярема помітив, що інші гості не наважуються сюди потикатися, аби не завадити їхній розмові.

— Дозвольте вас познайомити, — Влад уклонився жінці, яка пурхнула до столу. — Моя небога Сильвія.

Від погляду на Сильвію характерник умить забув про голод.

— Радосте моя, це Ярема Яровий, аташе Гетьманату, що намагається вдавати з себе простого охоронця.

— Я знаю, дядечку, — промуркотіла Сильвія.

Ярема крекнув.

— Мушу йти, пане Яровий, — усміхнувся Влад. — Небога зостанеться за мене. Повірте, її чарівна присутність значно приємніша за мою!

— Дякую, пане Ракоці.

— Вітаю у Трансильванії, — Ракоці знову потиснув руку: здається, йому подобалося міцно стискати чужі долоні. — Піду наостанок перекинуся кількома словами із вашим колегою. Гарного вечора!

Ярема хотів було перевести подих, але Сильвія Ракоці належала до тих жінок, у чиїй присутності подих перехоплює. Вишнева сукня з відкритими плечима, туго затягнутий корсет; чорне волосся, алебастрова шкіра, червоні губи, а ще мигдалевидні очі, довгі вії, лебедина шия. Кожна риса — як срібна куля. Вона користувалася якимсь чарівним засобом чи сама була відьмою, бо від неї розходилася дивовижна сила, що висушувала горло та перекривала словниковий запас.

— Запросите мене до танцю, пане Яровий? — спитала Сильвія. — Люблю знайомитися з новими людьми у танку.

Ярема не помітив, як урочиста частина вечора скінчилася: заграв оркестр, частина гостей рушила до вечері, а частина танцювала. Серед танцівників він угледів Зіновія, який завзято нашіптував щось на вухо стрункій білявці.

— Ні, — відмовив Ярема. — Поряд із вами я почуваюся напрочуд незграбно. Було б злочином відтоптати ваші ноги.

От навіщо він бовкнув про ноги? Погляд тепер так і сповзав на них.

— Зворушена вашою турботою, — посміхнулася Сильвія. — У такому разі чи не бажаєте ковтнути свіжого повітря? З балкона відкривається чудовий краєвид на місто. Клуж-Напоки вночі прекрасне!

Не чекаючи відповіді, вона підхопила його під руку, іншою взяла келих. Сіроманець мовчки підкорився. Дотик до її тіла збуджував, але прохолодне вечірнє повітря допомогло так-сяк освіжити голову. Він із задоволенням вдихнув на повні груди.

На балконі вони виявилися самі.

— Обожнюю нічне місто, — мовила Сильвія, пригубивши вина.

Одна крапля ковзнула повз, потекла підборіддям. Жінка помахом мізинця змахнула краплину, провела нею по губах. Характерник уже не сумнівався, навіщо Ракоці підсунув йому свою племінницю.

Він відірвав погляд від гострих ключиць, смикнув себе за бороду та промовив, допоки мав сили:

— Я розумію ваше завдання, пані.

— Дядечко полюбляє перекладати на мене розмови із гостями, — зітхнула пані Ракоці. На диво, вона не мерзла на нічному вітрі у відкритій сукні. — Учиняє таку капость постійно, відколи мені виповнилося п'ятнадцять років і я стала завсідницею подібних раутів. Проте, на відміну від багатьох інших гостей, ви мені цікаві.

— Я мав на увазі інше завдання.

— Інше завдання? — вона здійняла тонкі брови. — Не розумію.

Зіновій точно б не схвалив цього маневру.

— Пані, я підозрюю, що ви знаєте, яка у нас місія, тому прагнете здобути мою прихильність... Але не варто цього робити.

Її темні очі зблиснули. Сильвія примружилася і хитнула головою.

— Образливо чути подібні інсинуації, пане Яровий.

Диявол! Невже він помилився?

— Щиро перепрошую, я...

— Уявімо на мить, ніби так воно й було, — урвала його Сильвія. — Продовжуйте.