Тенета війни

— Гаразд, — Ярема зібрався з думками. Коли вже вляпався, то треба обережно добирати слова. — Хотів сказати, що не варто намагатися вплинути на мої судження. Я доповім про все побачене, яким воно постане перед моїми очима. Не менше і не більше. Ваша краса неймовірна... Але навіть вона не змусить мене зневажити обов'язок. Ось що я мав на увазі.

— Ваша думка зрозуміла. Не турбуйтеся, я не схилятиму вас зневажити обов'язком, — посміхнулася Сильвія лукаво. — Можемо просто приємно провести час... Як дорослі люди.

— Змушений відмовитися, — він не міг пригадати іншого випадку, коли було так важко вимовляти ці слова.

— Не розумію, чому ви сахаєтеся мого товариства, — вона насупилася. Певно ж, не звикла до відмов.

Чому Галина не мала й частки її незбагненного шарму?

— Маю наречену і не збираюся їй зраджувати, — Яровий намацав у кишені кулон-подарунок.

— Але ж ви не кохаєте її, — сказала Сильвія з посмішкою.

— Звідкіля такі висновки, ясна пані?

— Те, як ви згадали про неї. Те, яким було ваше обличчя, — Сильвія ковтнула вина. — Кількох слів і жестів вистачить, аби все стало зрозуміло. Хіба ні, пане Яровий?

Якби вони зустрілися раніше, характерник не сумнівався б ані хвилини.

— Що ви ще зрозуміли з моїх слів і жестів, пані Ракоці? — Ярема свідомо ступив на тонку кригу.

Бодай таку мандрівку він ще міг собі дозволити.

— Я подобаюся вам, пане Яровий, — відповіла вона не замислюючись. — Вам важко встояти переді мною.

Він розраховував на цю відповідь.

— Така щирість викликає підозру, що я справді цікавий вам не лише завдяки дипломатичній місії, — з посмішкою відповів шляхтич. — Але повторюю: почуття на мої судження не вплинуть жодним чином.

— Чого й варто було чекати від лицаря Сірого Ордену.

Диявол! Як вона дізналася про це?

— Ви працюєте на розвідку Князівства, — відповідь прийшла миттєво.

— А ви гадали, що вам підсунуть якусь простеньку дурепу? — розсміялася Сильвія.

Її сміх затьмарював думки.

— Небога пана Ракоці виявилася розвідницею, — Ярема і собі випив вина. — Неймовірно.

— Сказав брат претендента на гетьманську булаву, — відбила пані Ракоці.

Вона наблизилася до перил балкону та відставила келих.

— Пане Яровий, для вас це лише чергове завдання. Але від нього залежить доля моєї країни, — тонкою рукою Сильвія вказала на нічні вогні. — Ви тут уперше, а я виросла у цьому місті. Не хочу спостерігати, як османські загарбники його нищать, палять, ґвалтують і вбивають. Не хочу бачити з цього балкону сплюндровані вулиці та чужі прапори над ними. Не хочу, аби цей замок перетворився на цитадель, якою його звели, не хочу, щоб ці стіни розбивали гарматні ядра. Хочу, аби він лишався місцем для безглуздих вечірок, де збирається місцевий ярмарок марнославства... Розумієте?

Вона поглянула йому у вічі. Ярема першим відвів погляд.

— Так, розумію, — характерник хотів було провести рукою по чересу, але вчасно згадав, що той лишився у багажі.

— Я готова до значно більшого, ніж просте зваблення приємного чоловіка, аби врятувати мою батьківщину, — вона говорила тихо і серйозно. — Готова пожертвувати власним життям... Як і чимало інших моїх співвітчизників.

— У такому разі я побачу це на власні очі, тож у вас немає підстав турбуватися.

— Вип'ємо ж за взаєморозуміння, пане Яровий. До дна.

Полишивши порожній келих на перилах, Сильвія пішла геть. На порозі зупинилася.

— Якщо раптом зміните думку, то знайдете мою кімнату на третьому поверсі за іменною табличкою біля дверей. Добраніч.

Вона зникла у бенкетній залі. Кілька хвилин шляхтич боровся із могутнім бажанням начхати на всі обіцянки, правила, завдання, сумніви та роздуми і негайно рушити за нею. Вона цього хотіла. Він цього хотів.

Але Ярема лишився стояти на самоті.

***

Маєток стояв у Волинському полку, на межі Луцького та Рівненського паланків. Характерники прибули із сутінками, припнули коней неподалік гостинця й далі рушили пішки, аж доки попереду не виросли стіни маєтку.

— Зачекаємо, — наказав Іван та розстелив опанчу на землі. — Я перепочину, а ти передивись плани.

Осавула заснув. Северин неквапом розкурив носогрійку, сховав її у долонях, аби вогник не виказав, та глянув у вечірнє небо. Креслення маєтку він знав напам'ять.

Він любив дивитися на перші зірки. Скидалося на пробудження далеких істот, які щоночі розплющували сяйливі очі, аби спостерігати за світом людей та їхніми долями. Певно, кожен небожитель мав улюблену людину, за яку вболівав з її дитинства.

— Вибачай, — сказав Северин невідомому спостерігачеві.

Мабуть, він давно розчарував свого вболівальника, і теперішня ніч не стане винятком.

З-за стін маєтку долинули відгуки переклички охоронців, спалахнули ліхтарі. Северин глибоко вдихнув суміш тютюново-конопляного диму. Дитячі мрії мають неприємність здійснюватися, коли вже непотрібні. Багато років тому юний Чорнововк хотів потрапити до куреня призначенців, де служив його батько, але відтоді Северин виріс, Орден занепав, а Ігор перетворився на велетенського дуба. Забута мрія щастя не принесла, навіть здійснилася якось буденно: Захар привітав, Катря обійняла, Ярема і Пилип ляснули по спині, Гнат вирячив очі.