Теплі полярні ночі

Я робив уроки, щойно приходив зі школи, щоб не муляли, а потім їв і гуляв. Так пізніше я не переймався, що їх не зробив.

Бібліотека?

У місті була бібліотека, і мені нарешті були доступні книжки, про які я й не мріяв. На полицях їх стояло так багато, що я не сумнівався, що точно не прочитаю всі, і думав, яке ж чудове життя, що ніколи не бракуватиме нового читва.

А ще я любив навідуватися в книгарню на головній площі та роздивлятися нові надходження, а також ті книжки, які переглянув і вподобав раніше. Інколи мені вдавалося переконати батьків купити мені деякі з них.

Книжки про козаків?

У книжках, які я тоді читав, передусім ішлося про запорізьких козаків. Ми не мали книжок про козаків, коли жили у дворі граб’ї Кароля, і я лише дещо про них чув від батьків. Тепер їх було чимало, і, беручи книжку, я перевіряв, чи текст про них.

У вітальні баба мала дві картини в рамах за склом із зображенням козаків: одна — де всі переважно на конях, а в центрі — гетьман на коні з булавою в руці, ворожі штандарти розкидані перед ним на землі, вояки зібралися перед священиком у багатому вбранні, який стоїть з піднятою рукою на церковних сходах, благословляючи їх; друга — де козаки, хто сидячи, хто стоячи, регочуть, скупчившись коло постаті писаря за столом, який пише лист. Вони ще більше наснажували моє зацікавлення цією темою.

Ляхи й татари?

В усіх книжках козаки билися з ляхами й татарами, переважно з останніми, що мені особливо подобалося, бо татари не подібні на тих, про кого я будь-коли чув або кого бачив. Одне оповідання було про хлопчину, якого вбило татарською стрілою, коли він сидів високо на дереві, доповідаючи козакам унизу. Ще одне — про дівчину, яка завела татар у болото, де втопилася разом з ними, замість того щоб привести до свого села, яке татари хотіли пограбувати. І ще про хлопця, що пішов до Криму, шукаючи сестру, яку татарва забрала до гарему. І про джуру, козацького хлопчака-учня, який сам проплив від чайки, довгого козацького човна, до турецької галери, виліз на неї й висадив у повітря пороховий склад, потопивши корабель, і загинув разом з ним. І ще безліч подібних історій.

Я дізнався, що козаки були чудові розвідники, які підкрадалися до ворогів, пластуючи на череві по землі, щоб вивідати ворожі позиції, що я сам старався робити у хаті й надворі, і що вони перегукувалися вночі, наслідували голос пугачів, що я теж пробував, і що могли вони довго сидіти під водою, дихаючи через очеретинку, що я знов-таки пробував, але без успіху, і що, накінець, були вони безстрашні, не боялися смерті й, насаджені на паль, байдуже курили люльку.

Я також дізнався, що чикири башка! татарською значить «голову з пліч», і горлав це несамовито, зрубуючи верхівки квітів палицею, коли біг крізь поле, як робив колись шаблею у дворі граб’ї, уявляючи, що я козак і зрубую голови ненависній татарві. Під час переїзду моя шабля десь загубилася, та вона й так була б для мене замалою.

3

Облави?

Час від часу в місті німецькі вояки разом з місцевими поліцаями влаштовували облави.

Люди розбігалися навсібіч, силкуючись утекти або заховатися на чийомусь дворі чи в під’їзді, щоб їх не схопили.

Спочатку, я думаю, вони шукали юдеїв, щоб доправити їх у місцеве ґето чи, може, концтабір, а потім вже просто юнаків і дівчат, щоб відправити їх до Німеччини як рабську робочу силу на фабрики й у сільське господарство.

Ґето?

Частину міста відгородили й заселили туди юдеїв. Вони носили на одязі шестикутну зірку, вишиту жовтими нитками, і їх контролювала юдейська поліція.

Страти?

Одного холодного дощового дня ранньою весною, повертаючись зі школи, я зауважив людей, які чимдуж бігли вулицями геть від центру. Зацікавлений і схвильований, я запитав у перехожих, що відбувається, і мені сказали, що німці страчують юдеїв. Люди бігли туди подивитися.

Переляканий самою думкою про це, я все ж не міг зупинитися, пішов за іншими й опинився на вершку одного пагорба за містом, де люди з’юрмилися на одному боці величезної викопаної ями. Останнім часом дощило часто, дощ ішов і тоді, і я стояв вимоклий аж до шкіри, ще й у багнюці по кістки.

Оточені німецькими вояками й місцевими поліцаями, юдеї по той бік ями утворили інший натовп, а попереду вишикувалися чергою. Ті, хто стояв у натовпі, були вдягнені, але приєднавшись до черги, вони роздягалися, кидали одяг на чималу купу на землі й повільно рухалися одне за одним до краю ями, де стояв німецький вояк з пістолетом у руці. Щойно людина до нього підходила, він приставляв дуло пістолета до потилиці, лунав гучний тріскучий звук, ніби ламалася суха гілка, і людина падала в яму обличчям уперед. Тоді підходила наступна, і процедура повторювалася. Все відбувалося дуже швидко й спокійно — ані ті, хто чекав, ані ті, кого розстрілювали, не чинили спротиву, наче все було узгоднене заздалегідь, і те, що відбувалося, геть не скидалося на те, що вояк убивав людей, ніби він просто ставив печатку на їхні голови, як на папір, підтверджуючи їхню легітимність.