Теплі полярні ночі

Побачене мене шокувало, не так фактом убивства, як буденністю самого способу, а також виглядом оголених тіл, таких смертельно блідих і спотворених, ніби побачених крізь сльози, із чорними непокірливими кущами волосся на тілах, особливо в жінок, чого я ніколи раніше не бачив. Наче загіпнотизований, я не міг відвести очей від того, що діялося. Серед жертв, імовірно, були діти, але я їх не пам’ятаю, начебто вони сховалися за розмірами й зовнішністю дорослих.

Але нараз, несподівано, я відчув, як гостро заболіло в мене вухо, і зрозумів, що хтось ухопив його й тягне мене звідти.

Був це якийсь високий чоловік із суворим виразом обличчя.

— Що ти тут робиш, хлопче? — спитав він сердито, витягнувши мене з натовпу і напрямивши в бік міста. — Тобі цього не треба бачити. Іди додому!

Присоромлений, наче собака, що підібгала хвіст, я не опирався і, скорившись, пішов дорогою вниз.

Ти розповів батькам?

Розуміючи, що вчинив погано, я нікому не розповів про страти, але вночі в мене підскочила температура, і не в змозі приховати почуття провини, тремтячи й ридаючи, я в усьому зізнався, впевнений, що був покараний за свою провину.

Мені сказали, що не можна було туди йти і дивитися на страти, але запевнили, що моя хвороба не покарання, а лише наслідок того, що я вимок і змерз. З’ясувалося, що то знову запалення легень, і, як колись, мене напосіли жахливі кошмари про язик-рівнину, всипану великими гострими кам’яними брилами, смак яких я куштував та на які натикався. Але цього разу було не так погано, як уперше, п’явок на шкіру не клали, а банки ставили лише один раз. В ліжку я пролежав лише два тижні, а потім пішов до школи відносно здоровим.

Мама приносила мені домашнє завдання, яке я ретельно виконував, і тому не дуже відстав від решти класу, поки хворів.

Ще одна страта?

Наступного року чи, може, за рік по тому я став свідком іншої страти — цього разу, як казали, українських партизан.

Як і того разу, день був холодний і хмарний, хоча не дощило, і дорогою додому зі школи я потрапив у натовп, який зганяли на центральну площу німецькі вояки й місцеві поліцаї. Під час звичайних облав дітей не чіпали, але цього разу мене змусили піти з усіма.

Я злякався, що нас відправлять до Німеччини в рабство, але виявилося, що ми лише мали стати свідками повішення.

Посеред площі встановили шибеницю: з’єднані важкою поперечкою два високі товсті дерев’яні стовпи, а між ними — високе підвищення.

Поки ми стояли й спостерігали, до шибениці під’їхала вантажівка з німецькими вояками в шоломах і з рушницями та з кількома чоловіками в цивільному серед них.

Німці вилізли першими, потім допомогли чоловікам, що мали зв’язані за спиною руки, підвели їх до шибениці, змусили піднятися маленькою драбиною на підвищення й стати в шерегу під поперечкою. Їх було п’ятеро, всі, знов-таки, покірні, наче виконували завдання, обумовлене заздалегідь, і терпляче чекали, що буде далі. Вони були простоволосі й у звичайному цивільному одязі із розстебнутими під підборіддям комірцями.

На рівних проміжках із поперечки звисало п’ять товстих мотузок із петлями на кінцях, і кожен чоловік став під одну з них. Один німець ішов від чоловіка до чоловіка, надівав на голови петлі й затягував їх на шиях, залишаючи вузли з мотузами за спинами в’язнів.

Зробивши так з усіма, німець відступив назад, почувся гучний звук, наче хтось ударив молотком об щось тверде, дошка, на якій чоловіки стояли, провалилася, і вони всі впали десь на півметра вниз, трохи підскочили, смикаючись угору-вниз і обертаючись в один та інший бік. Голови в усіх дивно перехилилися на один бік, наче вони заздалегідь про таке домовилися.

Як і тоді, коли страчували юдеїв, мене не так шокувало видовище вбивства, як його буденність. Усе сталося так мирно, тихо й без спротиву, що не видавалося правильним.

За хвилину чи дві повішені вгамувались і безвільно повисли на линовках, обертаючись навсібіч, ніби намагаючись краще роздивитися натовп.

Я відчув таку відразу, що не міг дивитися, тож відвернувся, проштовхався крізь натовп і заховався за однією з колон під аркою, що оточували площу, спершись на неї спиною.

Так тривало недовго, бо несподівано я побачив перед собою здивованого батька. Він сердито запитав мене, що я тут роблю. Після мого пояснення він нічого не сказав, просто взяв мене за руку і повів з площі. Натовп уже почав розсіюватися, і ніхто не завадив нам піти.

Пізніше я дізнався, що то повісили не партизан, а цивільних, яких вибрали випадково, а страта була покаранням за те, що партизани вбили німецького вояка.

4

Ховали живцем?

Постійно снували чутки про людей, похованих живцем. Відкопували труни й виявляли в них ознаки несамовитої боротьби, що вказувало на те, що, коли людей ховали, вони ще були живі: подряпані віка й боки трун, пошматований одяг, щоки в глибоких борознах від нігтів, під нігтями — м’ясо, видряпані очі, відкушені губи, погризені до кісток пальці. Щоб запобігти випадковій помилці, до рота нібито померлого треба було підносити люстерко, і якщо воно запітніє, людина ще жива.