terri-pratchet-pravda

- Нам лише треба позичити один з ваших верстатів. Приблизно на годину, – сказав Вільям (Сахариса продовжувала цілитись, а її обличчям продовжувала блукати дуже дивна, як на Вільямів розсуд, посмішка). – А тоді ми підемо.

- Що ви збираєтесь робити? – хрипко спитав Влизько.

- Для початку – зв’язати вас, – сказав Вільям.

- Ні! Я покличу прикажчиків!

- Гадаю, вони наразі… зайняті, – сказала Сахариса.

Влизько прислухався. Внизу панувала незвична тиша.

Він осів у кріслі.

Колектив «Сенсацій» зібрався довкола Вернигори.

- Авжеж, хлопці, – говорив гном. – Саме так. Кожен, хто сьогодні пожаліється на головний біль і раніше піде з роботи, отримає сотню доларів. Стара хапонська традиція.

- А що буде, коли ми не підемо? – спитав бригадир, підіймаючи киянку.

- Буде те, – сказав хтось йому просто на вухо, – що ви спрафді отримувайт головний біль.

У вікнах сяйнула блискавка, і пролунав гуркіт грому. Отто переможно викинув у повітря кулак.

- Йа! – вигукнув він, коли друкарі в паніці кинулись до дверей. – Коли тобі це дуже-дуже треба, це працювайт! А ну, ще раз… Ось вежа ся!

Грім розкотився знову. Вампір несамовито застрибав на місці; за його спиною майоріли фалди жилетки.

- Вау! Тепер ми фсім покажемо! Який відчуття! Який великий… вежа!

Цього разу грім був ще гучнішим. Отто танцював джигу, нетямлячись із радості; його сірим обличчям котилися сльози.

- Рок-унд-ролл!!! – пронизливо закричав він.

В тиші, що запала після удару грому, Вільям витягнув з кишені оксамитового мішечка і кинув його на стос промокального паперу, що лежав на столі.

Влизько вирячився на мішечок.

- Дві тисячі доларів, – сказав Вільям. – Щонайменше. Наш членський внесок до Гільдії. Я лишу їх тут, добре? Розписки не треба. Ми вам довіряємо.

Влизько не відповів – у нього в роті був кляп. Сам він був прив’язаний до крісла.

В цю мить Сахариса натиснула на курок. Нічого не сталося.

- Здається, я забула вкласти стрілу, – повідомила вона непритомному Влизькові. – Що взяти з нерозумного дівчиська. «Мля». Знаєш, коли це вимовиш, стає настільки легше! «Мля-мля-мля-мля-мля». Цікаво, і що б це значило?

Гунілла Вернигора очікувально дивився на Вільяма, що в задумі крокував туди-сюди кімнатою.

- Гаразд, – сказав він, щипаючи себе за кінчик носа. – Трирядковий заголовок, якнайжирнішим шрифтом. Перший рядок: «Змову розкрито!». Є? Другий: «Правитель Ветерані не винний!»

На цьому моменті Вільям завагався, але лишив усе, як є. З цим твердженням читачі посперечаються потім. Наразі це не мало собливого значення.

- Ну? – спитав Вернигора. – Наступний рядок?

- Я його написав, – сказав Вільям, передаючи йому аркушик, вирваний з блокнота. – Будь ласка, великими літерами. Дуже великими. Якнайбільшими. Такими, якими «Сенсації» пишуть про ельфів та людину-вибухівку.

- Такими? – спитав гном, дістаючи пенал з гігантськими чорними літерами. – То це справжні новини?

- Тепер – так, – сказав Вільям. Він швидко прогортав назад сторінки записника.

- Збираєшся написати вручну всю статтю? – спитав гном.

- Немає часу. Готові? «Вчора ввечері розкрито змову, спрямовану на незаконне захоплення влади в Анк-Морпорку. Це сталося після ретельного розслідування Варти, що тривало кілька днів». Абзац. «За даними «Часу», двоє злочинців-гастролерів були винайняті з метою очорнення особи Правителя Ветерані та зняття його з посади Патриція. Обоє злочинців наразі мертві». Абзац. «Для того, щоб проникнути в палац, зловмисники використали ні в чому не винного чоловіка, зовнішньо надзвичайно схожого на Патриція. Потрапивши до…»

- Чекай, чекай, – сказав Вернигора. – Варта ж не дотумкала всього до кінця, чи не так? Це був ти.

- Я тільки вказав, що вони добре попрацювали, – сказав Вільям. – І це правда. Про те, що їхня робота не дала результату, я повідомляти не зобов’язаний.

Він помітив вираз обличчя Вернигори.

- Слухайте, незабаром у мене буде значно більше серйозних ворогів, аніж будь-кому варто мати. І я б волів, щоб Ваймз сердився на мене за те, що він виглядає в наших статтях надто розумним, а не за те, що він виглядає дурнем. Гаразд?

- Нехай так, але…

- Не сперечайтесь зі мною!

І Вернигора не наважився. У виразі Вільямового обличчя було щось. Коли хлопець слухав ту скриньку, його наче заморозило – а тепер він розморозився у… когось інщого. Когось набагато вразливішого і значно нетерплячішого. Він виглядав, наче хворий на пропасницю.

- Так… На чому я спинився?

- «Потрапивши до», – сказав гном.

- Гаразд… «Потрапивши»… ні… Давайте так: «Як стало відомо «Часові», Правитель Ветерані був»… Сахарисо, ти казала, той чоловік у льосі виглядав достоту як Ветерані?

- Так. Зачіска і взагалі.

- Добре. «Як стало відомо «Часові», Правитель Ветерані був заскочений зненацька і розгубився, побачивши в своєму кабінеті самого себе»…

- А нам це відомо? – спитала Сахариса.