terri-pratchet-pravda

- Може, я знайшов би себе і вбив, – вимовив пан Тюльпан, розглядаючи пісок.

НІ, БО ВИ НІЧОГО НЕ ПАМ’ЯТАЛИ Б. ДО ТОГО Ж, ВИ МОГЛИ Б ВЕСТИ ДУЖЕ ВІДМІННЕ ЖИТТЯ.

- Це добре…

Смерть поплескав пана Тюльпана по плечу, котре сіпнулось від його доторку.

ТЕПЕР Я ВАС ПОКИНУ…

- Гарна в тебе коса, – повільно й через силу сказав пан Тюльпан. – Ювелірне срібло, я на цьому знаюсь.

ДЯКУЮ, сказав Смерть. А ТЕПЕР МЕНІ СПРАВДІ ЧАС. АЛЕ Я ІНОДІ ТУТ ПРОХОДИТИМУ. МОЇ ДВЕРІ, додав він, ЗАВЖДИ ВІДКРИТІ.

Він рушив геть. Згорблена постать розтанула в темряві, проте попереду з’явилася інша. Вона стрімголов бігла по піску, котрий не був піском.

На бігу чоловік розмахував над головою картоплиною на шворці. Побачивши Смерть, він спинився, а потім, на превеликий подив Смерті, озирнувся.

Такого ще не траплялося. Як правило, ті, хто зустрічався зі Смертю віч-на-віч, не цікавились більше нічим.

- За мною нікого немає? Ви нікого не бачите?

Е-Е-Е… НІ. А ВИ НА КОГОСЬ ЧЕКАЛИ?

- Нікого, ні? Прекрасно. Чудово! – вигукнув пан Шпилька, розправляючи плечі. – Ха! Ура! Дивіться: ось моя картоплина!

Смерть моргнув, а тоді витягнув з-під плаща пісочного годинника.

ПАН ШПИЛЬКА? АГА. ДРУГИЙ. Я ЧЕКАВ НА ВАС.

- Це я! І я маю свою картоплину, і щиро про все шкодую!

В цю мить пан Шпилька почувався майже спокійним. Гірські хребти божевілля приховують чимало плато притомності.

Смерть подивився на божевільно всміхнене обличчя.

ВИ ЩИРО ПРО ВСЕ ШКОДУЄТЕ?

- Аякже!

ПРО ВСЕ?

- А то!

ЗАРАЗ? ТУТ? ВИ ЗАЯВЛЯЄТЕ, ЩО ЩИРО ПРО ВСЕ ШКОДУЄТЕ?

- Саме так. Ви вгадали. Молодець. Тому якщо ви просто покажете мені дорогу назад…

ВИ НЕ БАЖАЄТЕ ПОДУМАТИ ЩЕ?

- Ніяких розмов. Я хочу дістати належне, – сказав пан Шпилька. – Я маю свою картоплину. Дивіться.

БАЧУ.

Смерть сягнув під свій плащ і витягнув мініатюрну копією самого себе. Так, принаймні, видалось панові Шпильці на перший погляд. От тільки з-під крихітного капюшона визирав череп щура.

Смерть усміхнувся.

ПРИВІТАЙТЕСЬ ІЗ МОЇМ МАЛЕНЬКИМ ДРУГОМ, сказав він.

Щуряча Смерть простягнув руку і вирвав у пана Шпильки шворку з картоплиною.

- Агов…

НЕ ПОКЛАДАЙТЕСЬ ЛИШЕ НА КОРЕНЕПЛОДИ. РЕЧІ МОЖУТЬ БУТИ НЕ ТИМ, ЧИМ ВИДАЮТЬСЯ, сказав Смерть. ПРОТЕ НЕХАЙ НІХТО НЕ СКАЖЕ, ЩО Я ЗНЕВАЖАЮ ЗАКОН. Він клацнув пальцями. ПОВЕРТАЙТЕСЬ ЖЕ ТУДИ, КУДИ ВАМ ДОРОГА…

Довкола заціпенілого з переляку Шпильки спалахнуло миттєве блакитне полум’я – і він зник.

Смерть зітхнув і струснув головою.

ІНШИЙ… МАВ У СОБІ ЩОСЬ, ЩО МОГЛО Б БУТИ КРАЩИМ, сказав він. АЛЕ ЦЕЙ… Він знову зітхнув. ХТО ЗНАЄ, ЯКЕ ЗЛО КРИЄТЬСЯ В ЛЮДСЬКИХ СЕРЦЯХ?

Щуряча Смерть відірвався від поїдання картоплини.

ПІ, сказав він.

Смерть недбало змахнув рукою.

ТА ЗРОЗУМІЛО, ЩО Я, – сказав він. Я ПРОСТО ЗАМИСЛИВСЯ, ЧИ Є ХТОСЬ ІЩЕ.

Вільям, пересуваючись від пасажу до пасажу, зауважив, що робить чималий гак. Отто сказав би, що він іде манівцями, бо не хоче йти туди, куди йде.

Буря дещо вгамувалася, хоча градини продовжували лупцювати його капелюх. Найбільші з них – вони випали першими – купчились у водозливах і вкривали бруківку. Фургони заносило, пішоходи хапались за стіни.

Попри пожежу в голові, Вільям дістав записника й занотував: «Грдн > мч глф?», вирішивши за нагоди справді порівняти градину з м’ячем для гольфу. В глибині душі він починав відчувати, що його читачі можуть дуже мало цікавитись зворотним боком політики, зате з руками відірвуть інформацію про розмір граду.

Він зупинився на Латунному мосту і сховався під боком однієї з гігантських статуй бегемотів. Град з тисячами прицмокувань сипався в річку.

Тепер його гнів остигав.

Більшу частину Вільямового життя вельможний де Ворд являв собю віддалену постать, що вивищувалась біля широченного вікна у кімнаті з шафами, повними ніколи не читаних книг, тоді як сам Вільям покірно стояв посередині розкинутого на півгектара дорогого, але дуже зношеного килима. Він стояв і вислуховував те, що було… злом, як він розумів тепер. Думками пана Вітренка, лише загорнутими в дорожчі слова.

Найгірше – найгірше – було те, що вельможний де Ворд ніколи не помилявся. Його персональна географія просто не передбачала помилкових координат. Ті, хто мав протилежну точку зору, були ненормальними, чи небезпечними, чи, можливо, взагалі не були розумними істотами. З вельможним де Вордом неможливо було дискутувати. Принаймні, в класичному розумінні. Дискусія – від discutere – означає дебатувати, аргументувати й переконувати за допомогою доказів. А з Вільямовим батьком можна було вести лише несамовиту сварку.

Крижані краплі зі статуї скотились просто Вільямові за комір.

Вельможний де Ворд використовував слова таким тоном і з такою гучністю, що вони могли би правити за кулаки. Але він ніколи б не вдався до насильства як такого.

Для цього були спеціальні люди.

Спиною Вільяма прослизнув ще один струмочок розталого граду.

Ні, навіть його батько не міг би скоїти такої дурниці!

Вільям замислився, чи не варто було б йому негайно повідмити про все Варті. Однак… що б не казали про Ваймза, він мав лише жменьку людей – і купу впливових ворогів, чий родовід сягав на тисячоліття назад, і чий гонор не поступався гонору бійцівського собаки.