terri-pratchet-pravda

Ні. Він – один із де Вордів. Варта існувала для тих, хто не міг сам розв’язати свої проблеми. Зрештою, що йому загрожувало в найгіршому разі?

Та стільки всього, подумав він, рушаючи далі, що навіть важко вирішити, який варіант був би найгіршим.

Посеред зали сяяла ціла галактика свічок. У потьмянілих дзеркалах на стінах вони відбивалися зграєю глибоководних риб.

Вільям проминув перекинуті крісла. Одне з них, утім, стояло правильно.

Він зупинився.

- А… Вільяме… – сказало крісло.

Вельможний де Ворд повільно потягнувся, випростався з обіймів шкіряного крісла й став у сяєві свічок на весь зріст.

- Батьку, – сказав Вільям.

- Я так і знав, що ти сюди прийдеш. Твоя матір теж полюбляла це місце. Звичайно, тоді… все було інакше.

Вільям промовчав. Що було, те було.

- По-моєму, все це божевілля має нарешті припинитися, як думаєш? – сказав вельможний де Ворд.

- Гадаю, батьку, воно саме припиняється.

- Схоже, ти маєш на увазі не зовсім те, що мав на увазі я, – сказав вельможний де Ворд.

- Я не знаю, що ти мав на увазі, – сказав Вільям. – Я просто хочу почути від тебе правду.

Вельможний де Ворд зітхнув.

- Правду? Я хотів, як краще для міста. Колись ти це зрозумієш. Ветерані веде нас до руїни.

- Еге ж… але… з цього моменту й виникають ускладнення, чи не так? – сказав Вільям, дивуючись, що його голос досі не тремтить. – Я маю на увазі, що так говорять усі. «Я хотів як краще», «Мета виправдовує засоби» – завжди одне й те ж саме.

- То ти не згоден із тим, що настав час для правителя, котрий дослухається до думки громадян?

- Можливо. Але яких саме громадян ти маєш на увазі?

Ласкавий вираз обличчя вельможного де Ворда різко змінився. Вільям не міг не здивуватися, що це сталось лише зараз.

- То ти збираєшся написати про все це у тому своєму папірці?

Вільям не відповів.

- Ти не маєш доказів. І ти це знаєш.

Вільям ступив до озера світла, і вельможний де Ворд побачив записник.

- У мене достатньо доказів. І це – головне. Все інше з’ясує… слідство. Ти чув, що Ваймза називають «тер’єром Ветерані»? А тер’єри не здаються – вони риють і риють, доки не викопають те, що шукають.

Вельможний де Ворд поклав руку на руків’я меча.

Вільям сказав про себе: Дякую. Дякую. Досі я не міг повірити…

- Честь для тебе нічого не значить, авжеж? – спитав батько. Його голос лишався тим самісіньким – тобто голосом до пори притлумленого гніву. – Що ж! Пиши – але я на це плювати хотів. І на Варту теж. Ніхто не давав розпоряджень…

- Не сумніваюсь, – урвав Вільям. – Гадаю, ти казав «аналітики передбачають», а деталі полишав особам на кшталт Тюльпана та Шпильки. Твої руки ніколи не були в крові – бо ти завжди вчасно їх умивав.

- Я – твій батько, і наказую тобі припинити ці… цей…

- Свого часу ти наказував мені говорити правду.

Вельможний де Ворд наблизив своє обличчя до обличчя сина.

- Вільяме, Вільяме! Не будь таким наївним!

Вільям зачахнув записник. Тепер говорити було значно легше. Ніби він стрибнув з багатоповерхівки й раптом виявив, що вміє літати.

- Отже, про що ми? – мовив він. – Про правду, таку тендітну, що вона потребує охоронців-брехунів? Про правду, неймовірнішу за фантастику? Чи про правду, котра все собі взувається, тим часом як брехня перетинає світ?

Він зробив крок уперед.

- Це ж твоя улюблена приказка, чи не так? Вона вже неактуальна. Гадаю, пан Шпилька розраховував на шантаж. І, знаєш, саме на це розраховую і я – хоч я й наївний, як тобі добре відомо. Ти покидаєш місто. Негайно. Тобі це неважко. І тобі лишається тільки сподіватись, що зі мною після цього не станеться жодних неприємностей. Як і з тими, з ким я працююю, або з тими, з ким я спілкуюся.

- І все?

- Негайно! – скричав Вільям так гучно, що вельможний де Ворд зробив крок назад. – Чи ти вже не лише здурів, але й оглух?! Ти їдеш просто зараз, і не повертаєшся, бо якщо ти повернешся, я надрукую твої заяви, чорт забирай, дослівно!!! – із цими словами Вільям витяг із кишені «Смартгон». – Дослівно, чорт забирай! Чуєш?! І тоді тебе не відмаже навіть шановний Підступп! Тобі вистачило нахабства… Тобі вистачило дурості скористатися нашим будинком! Як ти міг! Забирайся з міста! І або оголюй меча, або… прибери… руку… з ефесу!!!

Він зупинився, почервонілий, важко дихаючи.

- Правда нарешті взулася, – вимовив він. – І тепер буде бити ногами.

Він звузив очі.

- Я сказав забрати руку з ефесу!

- Дурнику, дурнику. А я ж вважав тебе своїм достойним сином…

- Ах, так. Ледь не забув, – сказав Вільям; лють нуртувала в ньому, як у щільно зачиненому казані. – Знаєш, у гномів є один звичай… Хоча звідки тобі знати. Вони ж – нижча раса, чи не так? Але, бачиш, я знайомий з парочкою гномів, тож…

Вільям витяг з кишені оксамитового мішечка й пожбурив його батькові.

- І що ж там? – спитав вельможний де Ворд.