terri-pratchet-pravda

- Там більше двадцяти тисяч доларів, принаймні, за оцінками експертів, – сказав Вільям. – Я мав не так багато часу на те, щоб усе обдумати, але не хотів, щоб ти вважав мене шахраєм. Тож я вирішив, що краще передбати, ніж недодбати. Це має покрити всі витрати на мене – внески до школи, одяг, усе. До речі, мушу визнати, що ти переймався моїм вихованням недостатньо – якщо врахувати, яким я виріс. Але, як бачиш, я відкуповуюсь від тебе.

- Бачу-бачу. Який шикарний жест. Ти що, справді вважаєш, що родинні справи можна залагодити грішми?

- Ну-у-у… Так. Це підтверджує досвід. Грішми, землею й титулами, – сказав Вільям. – Подумай, як часто шлюб зривається тільки тому, що інша сторона не має хоча б двох із цих трьох переваг.

- Дешевий хід. Ти знаєш, про що я.

- Не впевнений, – сказав Вільям. – Зате я впевнений, що ці гроші дістались мені від людини, котра лише кілька годин тому намагалась мене вбити.

- Вбити? – в голосі Вільямового батька вперше почулись непевні нотки.

- Саме так. Ти здивований? – здивувався Вільям. – А може, коли кидаєш каменя вгору, варто наперед замислитись над тим, куди він впаде?

- Бачу, ти над цим замислюєшся, – сказав вельможний де Ворд.

Він зітхнув, ворухнув кистю, і з тіней з’явились інші тіні.

Вільям згадав, що маєтками де Вордів неможливо управляти без величезної кількості найманих робітників, котрі знаються на всіх сферах життя. Суворі дядьки в маленьких капелюхах-казанках, навчені захищати забудовників, корчувати парки, розганяти акції протесту…

- Я бачу, ти перетрудився, – сказав Вільямів батько тим часом, як постаті підходили дедалі ближче. – Гадаю, тобі потрібно… Так – здійснити морську мандрівку. Можливо, на Туманні Острови, а може, й до Острова Посту. Чи на Бангбангдук. Наскільки я розумію, юнак, що не боїться порпатись у бруді, може зробити там цілий статок. Тим часом як тут немає жодних перспектив… принаймні, для тебе.

Тепер Вільям бачив, що постатей було чотири. Таких персон він був зустрічав у маєтку. Зазвичай вони мали короткі імена на кшталт Луп чи Лясь, і, наскільки можна було зрозуміти, не мали ніякого минулого.

Одна з постатей сказала:

- Єслі ви всьо понімаєте, юний пане, то ми всьо зробим дуже акуратно…

- Час від часу тобі надходитимуть невеликі кошти, – сказав вельможний де Ворд. – Ти зможеш вести життя, достойне…

З прихованої в темряві стелі зійшли вихорки пилу, крутячись, ніби крилате кленове насіння. Пил опав зовсім поруч оксамитового мішечка.

Тихо брязнув завішений саваном канделябр.

Вільям підняв погляд.

- О ні, – сказав він. – Будь ласка… не вбивай нікого!

- Що? – спитав вельможний де Ворд.

На підлогу, розчепіривши пальці рук, мов кігті птаха, звалився Отто Крикк.

- Вітаю! – сказав він закляклому ватажкові. Потім поглянув на руки. – Ох, і про що я думати?! – Він стиснув пальці в кулаки й застрибав на манер боксера. – Анк-Морпоркський школа! Доктор Залізний Кулак!

- Кулак?! – перепитав один із помічників вельможного де Ворда й замахнувся кийком. – А спробуй-но оце!

Прямий правицею зніс його з ніг. Крутячись на спині, чоловік із дубцем вилетів по полірованій підлозі аж за двері. Отто крутнувся з такою швидкістю, що його постать розмазалась у повітрі, й іще один чоловік відлетів з гучним «ляп».

- Шчо то є? Шчо то є?! Я їм давати класичний бокс, а вони зовсім не битись?! – кричав Отто, стрибаючи туди-сюди як боксер-любитель. – О, мій пане, ви боєць! – кулаки вампіра замайоріли в повітрі, й один із атакуючих на мить перетворився на боксерську грушу. Поки він падав, Отто встиг виструнчитись і меланхолійно зловити кулаком підборіддя четвертого нападника. Останній перекинувся через себе й упав.

Все це не забрало й трьох секунд. І тільки тоді Вільям достатньо оволодів собою, щоб прокричати…

Але було запізно. Отто поглянув на лезо, що глибоко загрузло в його грудях.

- Ні, ви тільки дифіться, – сказав він. – На цей робота я мушу міняти сорочка кожен два дні!

Він обернувся до вельможного де Ворда. Той позадкував. Отто хруснув кулаками.

- Заберіть це від мене! – скрикнув вельможний пан.

Вільям похитав головою.

- Он як? – спитав Отто, наближаючись. – Ви звати мене «це», ніби я якийсь тфарюка. Що ж, тоді я робити фсе як тфарюка, гаразд?

Він згріб вельможного де Ворда за вилоги піджака й підняв його в повітря на витягнутій руці.

- У мій країна теш є такі, як ви, – повідомив він. – Вони нацьковувати натовп. Я приїхав до Анк-Морпорк, бо мені казали, що тут це не так. Але це так кругом. Кругом є такі виродки, як ви! І що ж я тепер з вами робити?!

Він зірвав із плечей свою жилетку і стягнув чорну стрічку з руки.

- Фсе одно я терпіти не міг той клятий какао, – сказав він.

- Отто!

Вампір обернувся.

- Так, Вільяме? Чого бажаєте?

- Це вже занадто.

Вельможний де Ворд зблід. Вільям ще ніколи не бачив його таким відверто наляканим.

- О? Що ви? Ви думати, я його кусайт? Вас покусайт, герр ясновельможність? Я не кусайт, бо пан Вільям вважати мене хорошим!

Отто притис де Ворда до себе так, що їхні обличчя перебували на відстані кількох дюймів.

- Але, може, я маю вирішити, чи спрафді я є такий хороший? Або вирішити, чи я кращий… за ВАС?