terri-pratchet-pravda

- Але хіба це не глупство – дозволити їм використовувати власний будинок…

- Ні, це просто дуже-дуже велика самовпевненість, – сказав Вільям. – Розумієш, ми завжди мали привілеї. Це слово перекладається як «приватний закон». І саме так воно і є. Він просто не може уявити, щоб за нього взялися згідно зі звичайним законом. Він не вірить, що по нього можуть прийти, а якби це сталося, він би кричав і гримав доти, доки вони не пішли б назад. Це традиція де Вордів, і ми в цьому таки справні. Гримати на інших, робити все по-своєму, ігнорувати правила. Це – шлях де Вордів. Звісно, не рахуючи мене.

Сахариса старанно втримала вираз обличчя незмінним.

- І я цього не чекав, – завершив Вільям, крутячи скриньку в пальцях.

- Ти казав, що хочеш дізнатися всю правду, чи не так?

- Так, але не цю! Я… мабуть, я десь помилився. Мабуть. Мабуть. Навіть мій батько не міг вчинити такий… таку дурницю. Мені треба дізнатись, що сталось насправді.

- Ти ж не збираєшся з ним побачитись? – спитала Сахариса.

- Збираюсь. Він, напевне, вже знає, що все скінчено.

- Тоді ти маєш узяти когось з собою!

- Ні! – відрубав Вільям. – Послухай, ти не знаєш, що являють собою батькові приятелі. Їх виростили зі звичкою наказувати, і вони знають, що перебувають на правильному боці, бо їхній бік правильний за визначенням, а якщо їх загяняють у кут, вони перетворюються на кулачних бійців – хіба що так і не знімають рукавичок. Вони – вар’яти. Вар’яти й гопники, гопники, причому гопники найгіршого штибу, бо вони – не боягузи, і якщо ти піднімаєшся проти них, вони тільки б’ють сильніше. Вони виросли в світі, де той, хто створював їм досить великі проблеми, просто… зникав. Гадаєш, найнебезпечніші в місті райони – це райони на кшталт Трійчатки? Ти не уявляєш, що коїться на Печерицях! І мій батько – один із найгірших. Проте ми – одна сім’я. У нас… прийнято піклуватися про сім’ю. Тому мені нічого не загрожує. Лишайся тут і допоможи з випуском, гаразд? Напівправда краще, ніж нічого, – додав він гірко.

- Що відбуватись? – спитався Отто, що підійшов саме в ту мить, як Вільям вийшов з друкарні.

- О, він… пішов у гості до батька, – промовила Сахариса, все ще вражена почутим. – Той, схоже, не дуже добра людина. Він був дуже... сердитий на нього. І дуже засмучений.

- Звиняйте, – почули вони. Дівчина обернулася, але поруч нікого не було.

Невидимий співрозмовник зітхнув.

- Ні, внизу, – сказав він.

Вона опустила погляд на неоковирного рожевого пуделя.

- Не будемо заморочуватись, – сказав він. – Так-так, собаки не розмовляють. Правда, одного ви чуєте. Що ж, мабуть, ви телепати. Отже, з цим розібрались. Я не міг вас не підслухати, бо я вас слухав. Той хлопець лізе в біду, еге ж? Я біду нюхом чую…

- Ви – якийсь із видів перевертнів? – поцікавився Отто.

- Авжеж, точно, і при повному місяці я роблюсь дуже кудлатий, – нетерпляче сказав пес. – Тільки подумайте, як це заважає моєму особистому життю. Отже…

- Але собаки й справді не розмовляють, – почала Сахариса.

- От лихо, лихо, лихо, – промовив Гаспид. – Хіба я сказав, що вмію розмовляти?!

- Ну, не так розлого…

- Атож. Цікава річ ця феноменологія. Коротше, я щойно побачив, як сотня доларів пішла геть, а я хотів би, щоб вони повернулися. Розумієте? Вельможний де Ворд – найтвердіша штучка в усьому цьому місті.

- Ти знайомий зі шляхтою? – здивувалася Сахариса.

- І кіт може дивитись на короля, еге ж? Це законно.

- Мабуть…

- От і собак це теж стосується. Не може не стосуватись, раз стосується тих мерзенних котяр… Я знаю всіх. Правда. Вельможний де Ворд наказує своєму мажордомові розкидати для бродячих собак отруєне м’ясо.

- Але він не заподіє зла Вільямові?

- Я не любитель тримати парі, – сказав Гаспид. – Але якщо й заподіє, ми ж усе одно отримаємо свою сотню, так?

- Ми не мошемо це дозволяйт, – сказав Отто. – Я люблю Вільям. Його не виховували добре, проте він намагатись бути хороша людина, хоча не має навіть какао та піснеспівів на свою підтримку. А так важко йти проти своєї природи. Нам треба… йому допомагайт.

Смерть повернув останнього пісочного годинника в повітря, і той розтанув.

НУ ОСЬ, сказав він, ХІБА ЦЕ НЕ БУЛО ЦІКАВО? ТА ЩО Ж ДАЛІ, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ? ВИ ГОТОВІ РУШАТИ?

Постать того, до кого він звертався, сиділа на холодному піску, дивлячись у нікуди.

ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ? повторив Смерть. Вітер розгорнув його плаща, так що той витягнувся довгою стрічкою темряви.

- Я… маю щиро пошкодувати?..

О, ЗВИЧАЙНО. ЦЕ Ж ТАК ПРОСТО СКАЗАТИ. АЛЕ ТУТ… СЛОВА МАЮТЬ ЗНАЧЕННЯ. ТУТ ВОНИ… МАТЕРІАЛЬНІ.

- Я здогадався, – пан Тюльпан підняв погляд; його очі почервоніли, обличчя опухло. – Мені здається… щоб шкодувати настільки щиро, потрібно довго, мля, тренуватися.

ТАК.

- Тоді… скільки в мене часу?

Смерть підняв очі до чудернацьких зірок.

СКІЛЬКИ ІСНУВАТИМЕ ВСЕСВІТ.

- Так… це, мля, може спрацювати. Може, не буде вже ніякого світу, куди можна було б повернутись.

ГАДАЮ, СИСТЕМА ДІЄ ТРОХИ ІНАКШЕ. НАСКІЛЬКИ МЕНІ ВІДОМО, РЕІНКАРНАЦІЯ МОЖЕ ВІДБУТИСЬ КОЛИ ЗАВГОДНО. ХТО СКАЗАВ, ЩО ЖИТТЯ ЧЕРГУЮТЬСЯ ЗА ПРИНЦИПОМ СЕРІАЛУ?

- Ти хочеш сказати… що я міг би жити ще до свого народження?

ТАК.