terri-pratchet-pravda

- Так. Це логічно. І хто візьметься заперечувати? На чому я спинився… «Проте хід подій було змінено Правителевим собакою на ім’я Гав (16 років), котрий накинувся на зловмисників». Абзац. «Шум привернув увагу секретаря Правителя, Руфуса Тулумбаса» – прокляття, я забув спитати його вік – «але йому було завдано травми, від якої він знепритомнів». Абзац. «Нападники спробували використати збій на користь власному» – як би це сказати? А, ось: – «власному підступному планові. Вони поранили Тулумбаса одним з кинджалів Ветерані, аби це виглядало результатом його божевілля». Абзац. «Виявивши неабияку винахідливість…»

- Ти справді помітно вдосконалюєшся в стилі, – сказала Сахариса.

- Не перебивайте його, – прошипів Боддоні. – Мені цікаво, що ці злопідступники31 зробили далі!

- «…виявивши неабияку винахідливість, вони змусили вдаваного Правителя Ветерані»…

- Гарне слово, гарне, – мовив Вернигора, лихоманково набираючи текст.

- Ти впевнений щодо «змусили»? – спитала Сахариса.

- Це не ті люди… Тобто це були не ті люди, що стали б прохати, – коротко кинув Вільям. – Е-е-е… «…змусили вдаваного Правителя Ветерані… ввести в оману слуг, що прибігли на галас. Потому всі троє, несучи непритомного Ветерані й переслідувані псом Гавом (16 років), спустилися до стаєнь». Абзац. «Там вони залишили фальшиві свідчення того, що Правитель нібито збирався пограбувати міську скарбницю, про що вже повідомляв…»

- Ексклюзивно повідомляв, – вставила Сахариса.

- «ексклюзивно повідомляв «Час». Абзац. «Проте пес Гав врятувався. Саме він став об’єктом розшуку з боку як Варти, так і злочинців, однак його знайшла група свідомих громадян, котрі…»

З рук Вернигори випала літера.

- Ти про Старого Тхора Рона та його братів по розуму?!

- «…свідомих громадян», – повторив Вільям, несамовито киваючи, – «котрі переховували його в той час, як…».

На те, щоб розігнатись як слід, зимові бурани мали весь розмай рівнин Сто Лату. Тож на час, коли вони вганялись в Анк-Морпорк, бурани мчали з неймовірною швидкістю і були вщерть навантажені люттю.

Цього разу це був град. Градини першої величини періщили по плитці на стінах. Вони забивали водозливи й накривали вулиці шрапнельними залпами.

Вони гриміли по даху складського приміщення на вулиці Осяйній. Вони навіть вибили одне-два вікна.

Вільям крокував з кутка в куток, диктуючи крізь ревисько бурі та час від часу перекидаючи сторінки свого записника. З’явився Отто і вручив гномам пару іконографічних пластин. Вся команда рвалася до роботи.

Вільям завершив. Останні літери з клацанням стали на місця.

- Покажіть, – сказав він.

Вернигора вмочив набір в чорнило, приклав до нього аркуш паперу і проїхав по ньому качалкою. Потому він мовчки передав аркуша Сахарисі.

- Ти певен в усьому цьому? – спитала вона.

- Так.

- Я маю на увазі, тут є деякі моменти – ти певен, що все це правда?

- Я певен, що це – журналістика, – сказав Вільям.

- І що це значить?

- Це значить, що тут достатньо правди, щоб дати це в друк.

- Але хіба ти знаєш імена?

Вільям завагався. Тоді сказав:

- Пане Вернигоро, ви могли б де-небудь у тексті вставити ще один абзац?

- Нема питань.

- Добре. Тоді наберіть так: «Часу» стало відомо, що злочинців було винайнято групою впливових громадян під керівництвом»… «Часу» стало відомо, що…», – він глибоко вдихнув. – Ще раз: «Змовників, як стало відомо «Часу», очолював…» – Вільям струснув головою. – «Докази свідчать, що…». Ух… «Докази, які має «Час»…». «Всі докази, що їх має «Час»… має «Час»…»

Він замовк.

- Це буде довгий абзац? – поцікавився Вернигора.

Вільям зацьковано поглянув на вологу шпальту.

- Ні, – змучено сказав він. – Гадаю, зробимо інакше. Впишіть, що «Час» сприятиме Варті в розслідуванні.

- Навіщо? Ми ж ні в чому не винні, чи не так? – сказав Вернигора.

- Будь ласка, просто зробіть це, – Вільям зім’яв шпальту в грудку, кинув її на лаву й рушив у напрямку верстата.

Сахариса знайшла його тільки за кілька хвилин. В будь-якій друкарні є маса закутків, що зазвичай використовуються тими, чия робота вимагає регулярних перекурів. Вільям сидів на стосі паперу, дивлячись у нікуди.

- Ти ні про що не хочеш поговорити? – спитала вона.

- Ні.

- Ти знаєш, хто такі ці змовники?

- Ні.

- В такому разі, чи правильно буде сказати, що ти підозрюєш, хто такі ці змовники?

Він гнівно поглянув на неї.

- Ти що, відпрацьовуєш на мені техніку інтерв’ю?

- Тобто мені можна відпрацьовувати її лише на інших? Не на тобі? – сказала вона, сідаючи поруч.

Вільям бездумно натиснув кнопку «Смартгону».

- Бжжжжж… правда взує одну ногу…

- Ти не в найкращих стосунках із батьком, та… – почала Сахариса.

- Що мені робити?! – скрикнув Вільям. – Це його улюблена приказка. Він твердить, що вона доводить, наскільки люди люблять бути обдуреними… І ті негідники переховувались у нашому будинку. Він по вуха в цій справі!

- Так, але, можливо, він робив це в інтересах когось іншого…

- Якщо мій батько бере в чомусь участь, то він – головний, – рівно сказав Вільям. – Якщо ти цього не знаєш, ти не знаєш де Вордів. Якщо ми вступаємо до якоїсь команди, то лише як капітани.