ТИСЯЧА ДОРІГ

З Тарасом було декілька повстанців, що становили його охорону, і також машиністка, привітна та інтелігентна дівчина. Згодом сказала мені, що вона з 1924 року народження, походить з поблизького села Піяне. В нашій групі назвали її Прісею, однак це не було її псевдо. Пріся ще за німців доглядала ранених у відділах УПА, то й досі піклувалася хворими і раненими підпільниками в цьому районі. її місце не було в районнім осередку, могла посідати відповідальнішу позицію, але й Тарас не був пересічним районовим провідником.

Досяг, мабуть, вже пізньої сороківки - в середовищі повстанців вік доволі заавансований. Походив, здається, з села Піддубці Луцького повіту. Тарас належав до національно най-свідоміших селян у своїй околиці, провадив взірцеве господарство до часу, поки не приєднався до боротьби під час німецької окупації. Мені невідома його формальна освіта, але в розмові й поведінці вражав високим рівнем культури. Може, наймаркантніша прикмета Тараса - розважливість. Кожний проект, хай і незначний, уважно обдумав, прослідив, тоді брався виконати. Це я запримічувала навіть у випадках, коли посилав хлопців у село по харчові припаси. Тараса цінували, з його думкою рахувалися провідники на вищих становищах. Згодом провід ПЗУЗ висунув кандидатуру районового провідника Тараса в члени УГВР, її прийняв і затвердив Генеральний Секретаріят УГВР.

Тієї осені Пріся хворіла на запалення нирок і катар шлунка. Вона так мучилася, що, здавалось, не можна мати важчого за її життя. Пріся стала мені символом терпіння. їй треба було тримати дієту, а це було неможливим у наших умовинах, тим більше в цьому районі. З огляду на зв'язкову трасу, що вела через Стир, тут ніколи не втихали облави. їй потрібно було тепла, вигрітись, а тут доводилося квартирувати в лісі, на сльоті, коли вже стали притискати приморозки. В додаток, хлопці не могли надто присвячувати їй уваги, в них були повні руки роботи. Треба було обслуговувати зв'язки, а також забезпечитись на зиму криївками та продуктами до життя.

Тарас розпорядився, щоб хлопці відвели нас обох до криївки в лісі. Власне в криївці я мала нагоду ближче приглянутися її терпінню. Вона споживала малюсінькі порції поживи, потім усе вертала. Знесилена до останньої краплі, бліда, лягала в ліжко. Коли болі попускали, Пріся вже вибачливо усміхалася, наче б була в чомусь винувата. Інша людина на її місці стала б терпкою, важкою до співжиття, але не Пріся. Свій хрест несла терпеливо і без нарікань. Провідники пропонували їй вийти з підпілля, обіцяли здобути документи і помогти залегалізуватися, хотіли дати їй грошей на лікування і прожиток, але вона відмовилася від усього і рішуче не бажала змінити життя: "Хочу пробути з вами до кінця моїх днів", - була її відповідь.

Коли згадую Прісю, в пам'яті рівночасно зринає Тарас. Вже кращого опікуна за нього вона не могла мати. Мав душу дуже чутливу на людське горе. Коли розказував нам у лісі про страждання Прісі, не міг стримати сльози. Сам уже не такий молодий, а бувало, дощ ллє, це ж осінь, хлопці пішли з якимсь завданням, а він сам один поспішає в село, знаючи, що кругом лісу засідки, але іде, щоб хоч молока їй принести, хоч трохи улегшити її зболіле життя.

Прийшла визначена Орланом зустріч, зв'язкові вернулись, але без Орлана. Ніхто до них не вийшов на стрічу. Ми не знали, чи він загинув, чи, може, хтось покрутив місце зустрічі, бо місця того ніхто не знав, воно було визначене на підставі мапи, і, може, хлопці не потрапили точно серед ночі. Мені не було чого тут довше чекати, я відійшла з Андрієм в Олицький р-н, де був один з бункерів Назара.

Бункер був на хуторі в селі Сухівці. Кімната простора, побудована дуже старанно. Тут минулої зими проживав окружний провідник Ат зі своєю дружиною Оксаною та охороною. В бункері був також приміщений циклостиль. Сім'я, на хуторі якої обладнано криївку, довгими роками помагала повстанцям, за що в 10-річчя УПА УГВР нагородила її Золотим Хрестом Заслуги "за поміч підпіллю у важкий час".

Залишивши мене в криївці, Андрій відійшов, а через кілька днів навідався Назар, вже повідомлений Андрієм про моє прибуття.

Ніде на світі я так не відчула тепла усмішки, як відчувала серед повстанців, коли по довшому часі ми знову зустрічались. У ніяких інших обставинах я не пережила стільки щирої, непідробленої радости за життя іншої людини, як раділи ми при наших зустрічах. А серед них усіх Назарева усмішка тепло-ніжним клубочком назавжди примостилася в куток мого серця. Він питав-розпитував (а щаслива усмішка не сходила з лиця), і коли Андрій та Орлик, що прийшли разом з ним, полягали спати, ми ще довго сиділи і розказували одне одному шепотом про все пережите, щасливі, що доля зволила нам ще раз зустрітись. Нашу радість, однак, притьмарювала журба за Орлана. Відколи зв'язківці повернулися самі без нього із зустрічі, мені не переставало товкти в голові молотком те саме тривожне запитання: де він тепер? чи живий???