ТИСЯЧА ДОРІГ

Антон, його справжнє прізвище Сметана, походив з села Полонка, Луцького р-ну. Займав пост районового провідника Луцького р-ну, а також забезпечував продуктами харчування осередок командира Дубового. З повстанців, що діяли в цьому районі, тільки Дем'ян і Антон знали місце бункеру командира. Знав Антон також приміщення друкарні, бо займався доставою потрібних їм речей і матеріялів. Дуже працьовитий та сумлінний у виконуванні своїх обов'язків, він, однак, був шорсткий у спілкуванні з деякими людьми. З ним треба було вміти поводитись, часом вислухати обурення, мовляв, забагато має обов'язків, часом дати пораду, і тоді неважко було здобути його прихильність. Може, й тому він полюбив Орлана, що той завжди знаходив час поговорити з ним, вислухати. "Це дійсно провідник - він розуміє людину", - казав Антон до своїх друзів. Для нього він усе зробив би, тому не диво, що наказав сім'ї, де був його бункер і куди тепер завів Орлана, "щоб їм там нічого не бракувало".

В ніч, коли хлопці бачили, як світляні ракети розривали небо, Антон пішов на хутір до жінки, яка мала зробити йому в місті закупку. Жінка ця віддавна співпрацювала з підпіллям, до неї хлопці нераз заходили. Видно, хтось із сексотів її підглядів. За нею стали слідкувати, і під час закупки речей для підпільників у Луцькому жінку накрило МҐБ. З того дня опергрупа кожної ночі тримала засідку біля її хати. Коли Антон застукав до вікна, на нього накинулися зненацька, так що не встиг покористуватися зброєю і попав у руки опера-тивників. Про все те дізнався незабаром Дем'ян від знайомих у селі людей.

Невідомо, які тортури, фізичні і психічні, застосувало МҐБ до нього, але їм вдалося його заломити. Через день після охоплення напав загін війська МҐБ на хутір у Гірко-Полонці, де був бункер Дубового. З собою привезли загорненого в палатці Антона, який точно знав, що командира немає в бункері та що там залишились тільки дві жінки.

Господиня ще встигла повідомити їх, що військо йде прямо на її хутір. Нічого в хаті не шукали, лише подались на горище, де був вхід до бункеру. Дівчата зрозуміли, що це кінцевий акт їхньої життьової драми. Архів, який віддав їм під нагляд командир і який в критичній годині мав бути знищений, вони облили нафтою і запалили. Відкривши вхід, гебісти впхали до бункеру господиню, щоб переказала жінкам пропозицію здатися в полон. Вона звідти вже не вийшла, зате незабаром донеслися з бункеру приглушені три постріли...

Вістка про упадок бункеру і загибель трьох жінок смутком сколихнула всю околицю. Коли дійшла до мене в криївку, в пам'яті зринули прожитий спільно з ними час, наші хвилюючі розмови. Майже детально в уяві відтворювала останні хвилини їхнього життя... Катерина в розпачливій рішучості сповняє доручене їй командиром завдання і водночас заспокоює молодшу за себе Ганну, помагає їй гідно прийняти смерть... А як прийняла її нещасна господиня? Чому вона загинула з ними?

Привів Антон спецгрупу МҐБ до ще однієї старої криївки, в якій уже ніхто не жив.

Перед нами розкривалось страшне мариво. Якщо Антон заломився, він, щоб купити собі життя, може видати органам безпеки Орлана враз із чотирма керівними людьми, які перебували в Антоновій криївці. В його руках також була друкарня з усією обслугою, зв'язки до підзвітних, і хто знає, що він ще може натворити.

Дем'ян мусів довідатись, яка доля Орлана і тих, що були з ним. Адріян відійшов був ще тієї самої ночі, а тепер ми вирішили іти разом. Краще для нього, і я вже не хотіла залишатися сама в криївці. Ніч була не до підпільних маршів, ясно-місячна, кругом аж блищить, а нам ще й треба переправлятись через багнисту річку Полонку. Щойно над світанком ми наблизилися до хутора, де мав би бути Орлан. Я залишилась оподалік, а Дем'ян підходив обережно.

Наслуховую... тиша, не стріляють...

Незабаром вернувся Дем'ян і переповів мені, що сказав йому господар. Він підтвердив, що, справді, зловили Антона (до того часу Дем'ян був уже певен цього, але ще не мав точних вісток). Орлан також про це довідався, і всі вони в бункері пробули в крайньому напруженні весь день, а ввечері відійшли, не залишивши ні записки, ні усних вказівок для Дем'яна.

- Дякувати Богу, живі, - і мені камінь зсунувся з серця.

Тепер Дем'ян не знав, де шукати Орлана. Написав, на всякий випадок, записку, визначаючи в ній дату і місце зустрічі, та залишив її господареві. Вже завидна ми бігом добивались до лісу.

Визначена зустріч не відбулася, записка ще лежала на хуторі. Довше чекати не було глузду, і ми відійшли в південну Луччину, в село Рікані Великі. На хуторі в криївці застали головного друкаря Корнія і його помічника. Вони оповіли, що після того, як Антон попав у руки МҐБ, увесь персонал ще два дні перебував у своїй друкарні. Потім вони перетранс-портували в запасний бункер усе майно друкарні, що мало неоціненну вартість для підпілля, і щойно тоді покинули бункер. Не спанікували, Антон з ними приятелював, тому вірили, що він їх не видасть.