- Мати дивилася на нас благально, наче чекала страшного суду, - розповідав Роман. - Між нами був Чмелик, я лиш позирав на нього і думав, що він буде робити. А він, змахнувши сльозу з очей, підступив до того чоловіка і простяг йому свою в рубцях правицю з двома нерухомими пальцями: "Це теж з Гурбів. Може, й помінялись кулями, що?.. Ех, брате..." - і кинулись в обійми.
А мати далі стояла біля печі й тихо схлипувала, не зводячи з сина очей.
Перебуваючи в жіночому товаристві в бункері Дубового, я, за словами мого чоловіка, здеморалізувалася. Річ у тому, що дівчата зробили через своїх знайомих у місті закупку певних речей і подарували їх мені на пам'ятку нашого спільного перебування. Були це нейлонові панчішки, крем до лиця і навіть "парфуми". Тепер я ламала собі голову, як мені все оте добро заховати, щоб хлопці, а більше за всіх мій чоловік, його не побачили. Тут була лиш одна кімната, і куди б не розглядалася, не знаходила відповідного сховку. Панчохи ще можна було "залегалізувати", але крем і "парфуми" ніяк не пропхаються. Знайде їх хтось з них - не перестануть дерти з мене лаха. Все одно не думала розставатися з подарунком і впродовж короткого часу навіть ухитрялась вживати перед спанням мій крем. Аж одного разу понесло Орлана за чимсь то на полицю, де ззаду, за пакетами літератури, причаївся мій скарб.
- Ти звідкіля це дістала? - і, не чекаючи відповіді, став мене підтягати.
Не було іншої ради, мусіла вияснити ситуацію. Коли не маєш добре обґрунтованого оправдання, тоді найкраще ставити справу руба, це була моя засада, тим більше, коли побачила, що вже й хлопці підсміхаються.
- Не будьте дітваками. Моє лице не бачить сонця місяцями, і йому також треба відживитися.
Відказав Орлан:
— Якось досі обходилось без поживи.
— А далі не може, - заявила я рішуче.
Вони ще трохи пожартували собі з мене, і з того часу я вже не ховалася зі своєю косметикою. Хлопці, як і раніше Дубовий, звикли.
Під кінець Великодніх свят Орлан ще раз зустрівся з Дубовим, який знову вирушав на нараду до Василя Коваля. В той час Орлан також відбув зустріч з референтом СБ на ПЗУЗ. Референт недавно прибув з Галичини, призначений головним керівництвом на місце Залісного, який загинув зимою 1948/49 року. Мені невідомо, яке було псевдо нового крайового СБ. Він ходив з автоматом ППШ, і зв'язківці охристили собі його "провідник ППШ". Пізніше Орлан висилав до нього пошту, яку адресував "К-13". По відправі з Орланом він відійшов у Житомирщину враз зі своєю секретаркою, яка теж прибула з Галичини. З ним також відійшла туди група повстанців, разом - чоловік десять.
Ранньою весною 1950 року розійшлася серед населення поголоска, що біля Львова загинув великий командир УПА. Вістка стривожила нас, такі новини звичайно підтверджувалися. Незабаром, першою весняною поштою, прийшов до Орлана лист від Василя Коваля-Лемеша. Він повідомляв Орлана про загибель Генерального Секретаря УГВР, Головного Командира УПА і Провідника ОУН в Україні Тараса Чупринки-Тура. Командир загинув 5-го березня під час наскоку на його бункер у селі Білогорща біля Львова. Заступник Тараса Чупринки Василь Коваль-Леміш тепер обняв усі його керівні позиції. Коваль дав Орланові наказ не повідомляти про смерть Тараса Чупринки членів підпілля на ПЗУЗ, поки не одержить від УГВР офіційного комунікату, зверненого до підпільних кадрів.
Зате МҐБ не чекало, надіючись, що поширення вістки про загибель Головного Командира здеморалізує кадри і значно послабить в людях волю далі вести безвиглядну боротьбу. Підшиваючись під групу підпільників, опергрупи розкидали по полях листівки, звернені до "друзів-побратимів боротьби", заявляючи, шо шукають до них зв'язку, який перервався через смерть Тараса Чупринки.
Коли вкінці з'явився комунікат, вістка глибоко сколихнула кадрами. Кожний повстанець був свідомий того, який це дошкульний удар по нашій боротьбі. Куди важче за рядове членство сприйняв і пережив цю вістку провідний склад підпілля. З огляду на конспірацію, пересічний повстанець знав Головного Командира тільки зі звернень і комунікатів, які надходили час від часу з його підписом, тоді як вищепоставлені провідники знали точно, яким блискучим керівником нашої визвольної боротьби він був. Часто рядовий вояк переживав загибель безпосереднього провідника важче, як утрату людини на високому посту, з якою ніколи не спілкувався. З першим він ділив долю і недолю, разом вони заглядали смерті в вічі, він скріпляв його духово в критичних обставинах. Як вояки на фронті, ми звикали до жертв, тому навіть смерть Головного Командира не послабила боротьби. Ніхто з повстанців на ПЗУЗ не склав зброї, не зголосився з по-виною до МҐБ. Як і раніш, кожний сповняв свої обов'язки. Але в обличчі великих утрат, ми всі стали чимраз частіше задумуватися над долею нашої боротьби.