ТИСЯЧА ДОРІГ

- Корінь лиха, - кажу, - не в цих ось вислужниках. Оці п'явки є тільки знаряддя у руках російсько-большевицьких окупантів і по-своєму хочуть скористатись і наживатися на вашій кривді. Правильно кажу?

Ніхто не озивається.

- Та не бійтесь! Хоч раз у житті відважтеся сказати так, як думаєте. Попробуйте і переконаєтесь, як легше стане на душі, - жартома підохочую.

На залі тихо, але очі в людей заблиснули світлом, ожили. Говорять очима, а вуста мовчать. Вони всі знають, що, коли пройде, наче на фільмовій стрічці, оця неймовірна дія, через кілька годин їх будуть переслухувати ґебісти. За однісіньке слово "так" (правильно говориш) їм би довелося платити роками концтаборів. Там селяни, оті колгоспники, вже дуже втихомирені, розважливі й дивляться на життя реально. В їхньому психічному стані вони вже не в силі були спромогтися навіть на малу відвагу, хоч кожне геройство криє в собі також елементи нерозважности та нереальности, - резюмував Роман.

Хлопці позривали зі сцени портрети Леніна і Сталіна і вручили їх чиновникам: "Порвіть їх!"

Ті забідкалися:

— Все заберіть від нас, тільки помилуйте, не наказуйте нищити портретів.

— Деріть, а ні - то загинете за Сталіна!

Не мали виходу, подерли. Потім наказали чиновникам стати навколішки перед зібраними колгоспниками і повторювати за Романом: "Простіть нам, люди, нашу нахабну поведінку. Відтепер обіцяємо поводитися з вами по-людськи".

Повторили слово-в-слово. Повстанці ще коротко заговорили до зібраних людей і залишили клюб, остерігаючи, щоб ніхто не виходив скоріш як через півгодини. Люди тихцем шуміли, киваючи на переляканих чиновників: "Добре їм так".

Через кілька днів у сусідньому селі розповідали колгоспники, що до клюбу зайшло п'ятнадцять повстанців. Приїхали в село автом, з кулеметами, всі вдягнуті в американські уніформи...

- Виходить, Америка за самостійну Україну, - зробили свій висновок колгоспники.

Друга Романова пригода була іншого, сказати б, калібру.

Із кількома хлопцями Роман повертався на свою базу з далекої дороги. Виголоднілі й утомлені довгою ходою, повстанці зайшли пізно ввечері в одну хату в селі, з надією, що, може, вдасться щось перекусити. їм зразу впала у вічі вбога хатня обстанова. Це віщувало, що доведеться залишитись без вечері. В хаті застали жінку, яка поралася з посудом біля печі. Відрекомендувались їй, пояснили, чому при зброї і з якою ціллю зайшли до її хати, - звичайно так робили, коли вперше зустрічалися з людиною.

Вислухавши їх, жінка дуже затривожилася, значно більше, як будь-хто в подібній ситуації. Перелякано позирала крадькома на двері, що вели в другу кімнату.

Нараз двері відчиняються, і перед ними з'являється молодий чоловік. Жінка - це була його мати - вся затремтіла, зблідла, малощо не осунулась на долівку, якби вчасно не притрималась за одвірок.

- Я чув крізь двері все, що ви говорили до матері, й вирішив вийти, відкрити перед вами свою душу, - привітав їх ось такими словами син і став розповідати.

За війни він служив спочатку в армії, а коли фронт уже перевалився на захід, в Польщу, зголосився до військ НКВД. Тоді ще вірив у все, чого його вчили в школі, і був переконаний, що УПА - банда, яка вислуговувалась перед німцями та шкодила українському народові. Його частину посилали на облави, вони шукали бандерівців по селах, лісах, він стріляв на них при сутичках, може, й убивав. "Признаюсь, - казав, - мені нелегко доводилося руйнувати людські хазяйства і не міг зрозуміти, чому населення в Західній помагало УПА і чому воно ставилось явно вороже до совєтської власті. Вона ж їх визволителька, думав я".

У сорок четвертому його частина стаціонувала на Волині, вишукувала по лісах УПА, зводила з нею бої. Одного разу їх кинули в бій під селом Гурби. Там їхні війська три дні зводили бої з відділами УПА. "Та не лишень з УПА, бо й селяни з довколишніх сіл помагали їй проти нас. Я бачив, як повстанці йшли до бою з кличем "За Україну!", як вони по-геройськи боролись і вмирали". Становище повстанців було безвиглядне, їх щільно оточили війська НКВД, однак вони не здавалися. Жінки займали позиції убитих повстанців і тримали, поки їх також не скошували скоростріли.

Помовчав хвилину, потім вів далі: "У цьому бою мене важко поранено в груди. Забрали мене непритомного і поклали в госпиталь. Рана на тілі помало гоїлася, проте інша, в душі, все більше ятрилась. Вона й донині мене пече. Щойно в Гурбенському бою зрозумів, що не бандитів убивав, а своїх братів, що стріляв у груди тим, які стояли за свій народ".

Він розіп'яв сорочку і показав близну на грудях: "Ваша куля вилікувала мене. Згодом мені пропонували добре платну роботу в МВД, однак я її не прийняв. Вже краще працювати в колгоспі, ніж далі вести злочинну роботу. Якщо б міг, хотів би, хоч частинно, направити зло, яке чинив".