ТИСЯЧА ДОРІГ

— Сама колись я так же боліла, як ось ти тепер, - відповіла на це. - Увійди, однак, у становище командира. Вже сама присутність у бункері його зверхника диктує йому здержливу, формальну поведінку супроти тебе. Не забувай, що насамперед ми - повстанці, тобто вояки.

Обов'язок вояка і всякі інші завдання я можу сповняти, ти ж бачиш мене при праці. Так само, коли находимо в дорозі на засідку, я займаю таку ж позицію, як і інші. Проте мої обов'язки не заважають мені бути йому жінкою, принаймні хоч деколи, в передишках між облавами. Чому тоді йому важко бути мені чоловіком, не командиром? Чого зрікатися навіть отих скупих окрушин вияву любови, хай і в наших обставинах життя? Кому вони заважали б?

— Не приходило тобі, Катерино, на думку, що жонаті підпільники почуваються начебто винуватими перед своїми друзями? Мені здається, вони, може й підсвідомо, винагороджують свою "вину" суто формальним ставленням до своїх подружжів, щоб тим доказати, що вони зовсім не стали інши ми, якими були попередньо. Коли ми ще не були їхніми жінками, наше слово і наша участь важились нарівні з іншими, а відколи ти стала дружиною, неписаний закон вимагає невтручання у справи чоловіка, а то й оточення, навіть якщо ти, як і раніш, сповняєш накладені на тебе обов'язки.

— Чому пайка зречення випадає найбільше жінці? - обурювалась Катерина. - Яка тоді роля залишається мені, коли я затрачую своє рівнорядне місце серед підпільників?

Мені було трохи дивно, що в тих обставинах, де вже гинули передостанні повстанці, вона так глибоко була заабсорбована своїми правами жінки.

- Ти ще не усвідомила собі, яку важливу ролю будеш сповняти, ставши дружиною командира. Більш за всіх будеш помагати йому нести тягар відповідальности за керування боротьбою, за її успіхи і невдачі. Що вище становище його, то більше вимог супроти його дружини. Не помічала ти, як навесні або й не навесні приходила до нього пошта, він прочитував раз і вдруге прислані звідомлення і притому його уста судорожно здригались, прозраджуючи душевний стан? Опісля говорив назверх спокійно зі зв'язківцями, розпитував про дорогу, давав їм вказівки. А коли вже всі поснули і ви залишились обоє, він ще не сказав до тебе затурбовано: ось знову прийшла в пошті вістка, що загинув цей і той. Ким мені їх заступити?.. Ось той терен уже став білою плямою на нашій карті... Не глянув потім на тебе, не сказав тихцем: "Добре, що хоч ти зі мною, можу з тобою розділитись тягарем"? Коли звіриться він перед тобою, це й буде тобі найбільшою заплатою, ти стала його най вірнішою подругою, душевною підмогою. Одначе таке розуміння не приходить відразу, його треба вистрадати, переболіти і побороти в собі неодні почут тя, хоч які вони оправдані і зрозумілі в нормальному житті, проте несумісні з нашими умовинами. Коли ти дійдеш до такого переосмислення, тоді оціниш по-новому свою любов і свою позицію в боротьбі та зрозумієш, наскільки бліді в її обличчі всі твої теперішні жалі.

Вона втихла, наче заспокоїлась, проте її зосереджений погляд і глибока зморшка в міжбрів'ї вказували, що внутрішня боротьба ще не. закінчена і кінцевий її вислід вимагатиме від неї чимало зусиль.

Був уже квітень, коли я відійшла з бункеру Дубового. Перед Великоднем Дем'ян перевів мене до криївки на хуторі села Лаврів, Луцького р-ну. Там уже застала Орлана, що повернувся зі зустрічі в, та ще двох повстанців - Конона і Адріяна. Вони були власниками бункеру і тепер його відпустили Орланові до вжитку.

***

Підпільна праця серед наших земляків на Наддніпрянщині була остаточною мрією чи не кожного повстанця в західніх областях. Отже не диво, що я з великим зацікавленням розпитувала Орлана про новини і враження з розмов із Романом. Він переповів мені декілька епізодів з пригод повстанців. Опісля використав їх також у журналі За Волю Нації, де вміщував їх у циклі "Підпільними стежками на Схід". З того, що почула, дві пригоди закарбувалися мені в пам'яті.

Розказував Роман Орланові, як їх трьох заквартирувало в одному селі, на горищі в хаті колгоспника, до якого вони вже раніше заходили. Якраз того дня приїхали в село два агенти з району, уповноважених достави молока та збирання податку за бездітне.

Голова сільради скликав мітинг, на якому уповноважені різними погрозами лякали колгоспників, щоб ті виконували здачі. Тим, хто "зривав плян", обіцяли виставити "путьовки" на Сибір.

На тих "уполномочених" селяни вже давніш жалілися повстанцям, тож цим разом хлопці вирішили провчити їх.

— Підходимо до клюбу, - розповідав Роман, - залишаємо одного на стійці, а двоє іде всередину, прямо на сцену.

— Ми українські повстанці, - звернувся до людей. - Усі тут зібрані, поводьтеся спокійно. В кого зброя - хай не важиться стріляти. Клюб оточений, біля вікон кулемети. Не виходити із залі.

Чиновники затряслися як в лихоманці. Насамперед ми обшукали їх, забрали пістолети. В залі тиша, хоч маком сій. Тоді я виголосив кілька слів: