ТИСЯЧА ДОРІГ

Дубовий прекрасно розумів підмінованість ситуації, однак не дуже тим переймався і користав зі стану відносного спокою. Людині зчасом набридала постійна, наполеглива обережність, без хоч би короткого відпруження, особливо людині палкої та широкої вдачі, такої, як у Дубового. В його бункері був такий уже легкий режим, що Орлан навіть у лісах на Закерзонні не дозволяв собі такого. Криївку відчинялось двічі на день, деколи трималось відкритою по дві години. Суботами пополудні тітка гріла котлами воду, і кожний по черзі вилазив до хати купатися, щоб не наливати води в криївці. Білизну прала тітка і, висушивши, не завжди зразу подавала її в криївку. Сміючись, розповіли нам, як одного разу Дубовий під час купелі втікав на горище з білизною під пахвою, бо хтось стукав до дверей. Нераз могла зайти в хату опергрупа, що шлялась вечорами по хуторах.

У бункері Дубового Орлан плянував пробути до весни, тому насамперед узявся докорінно змінити режим життя його мешканців. Відтепер криївку відкривалося тільки раз на день, завжди завидна, щоб можна було слідкувати, що діялося довкола хутора. Що треба було полагодити - полагоджувалось, і зразу вхід закривали. Ми помивались усередині бункеру. Білизну прала господиня, але зразу висушену подавала до криївки. Були ще обмеження щодо закупок у Луцькому, і взагалі, жити стало трохи важче з приходом Орлана. В наших умовинах вигоди важилися ціною життя і надмірно необережні нераз платили за них високу ціну.

У ЛУЦЬКОМУ РАЙОНІ

Чому він злодій? З якої речі?

Чому він красти пішов своє?

Василь Симоненко

В іншому місці цей бункер Дубового в Гірко-Полонці був би вже давно провалився. Тут рятувало ситуацію те, що влада зовсім не підозрювала сім'ї, в якої була криївка, у співпраці з повстанцями. Родина бідна, не мала чим допомогти. До того, ще й господар один з перших у селі вступив у колгосп. Йому не було чого жаліти, не забрали в нього коней, корів і господарського реманенту. Та й колгосп ним не розбагатів.

Ми знали точно, коли він увечері приходить з колгоспу з роботи. Собака перший вітав його коротким радісним гавкотом, він гладив його по голові, потім гупав чобітьми на порозі, струшуючи з них сніг або густе болото. Також знали, що господар, як лиш помиється і повечеряє, вийде на горище до входу в бункер. Відсуне дошки, одкриє вічко, і ми спитаємо його, чи спокійно, чи немає облав, і, якщо спокійно, він спуститься по драбині до нас. Розповість новини в селі, про те, що діється в довколишніх селах. Тоді розповість, як йому пройшов день на роботі, поговорить, понарікає і, оновлений, вийде від нас, щоб сторожити, поки жінка подасть нам вечерю.

Віком він був під сороківку, але виглядом скидався більше на людину в п'ятдесятці. Його доля була аж надто неласкавою, хоч у ту добу, на цьому пункті планети горе навідувало майже кожну чесну сім'ю. Він, однак, був позбавлений навіть того душевного вдоволення, яке дістається людині, коли інші її поважають. Типовий сільський бідняк не тільки в минулому, капіталістичному світі, але й за влади пролетарів, він не здобув пошани серед односельців. До нього ставились зневажливо, мовляв, ти голота, такі ось, як ти, доперлися до корита і гляди, до чого довели народ. Навіть у власній сім'ї, що ніколи не зазнавала достатків, не було місця на взаємне пошанування, бо важка турбота за куском хліба витискала з хати всі інтимні почування.

Єдине місце, де наш господар почував, що його розуміють і цінять добро у ньому, був отой бункер під хатою.

Перед нами він розкривав душу, звірявсь у своїх турботах, шукав порад і тому влазив майже щовечора до того бункеру з набожним обличчям, наче б входив у церкву. Одного разу він так і сказав:

- Вони всі думають, що коли ти вбогий, то вже й нікчемний, не вартий, щоб навіть собака брехнув за тобою. Однаково - як до війни, так і тепер, за колгоспу. Ех, не знаєте, як мені боляче, коли підходжу до гурту хазяїв, а вони нараз вривають розмову, бояться, щоб не почув, про що говорять, як вони нарікають на совєтів та їхні колгоспи. Тоді мене аж в горлі стисне з болю, і подумаю собі: зажди ще, Трохиме, і ти, Корнію, колись я приведу вас на своє вбоге подвір'я, покажу вам бункер під моєю хатою і тоді спитаю: "Ви знаєте, хто в мене бував, га? Чи ви знаєте, який важний командир літо і зиму тут проживав і придумував, як нам освободитись, як прогнати зайдів з нашої землі?" Вони то з дива не зійдуть, не ймуть віри, їй Богу, роти пороззявляють. Тоді я їм пригадаю: "Пам'ятаєте, як ви змовкали, вривали мову, коли я, бувало, підходив до вас? Ви думали, що буду вислуговуватись властям. Ану, багачі, заведіть мене на свої подвір'я, покажіть бункери, похваліться, що й у вас жили повстанці, що й ви їм помагали".

Його очі сповнялись теплом, і в уяві виринала мрія майбутнього, і він, як дитина, заслухана в казку, всміхався до неї.

- Ех, хотів би я дожити до тих часів...

Одного вечора увійшов наш господар до бункеру дуже стурбований.