ТИСЯЧА ДОРІГ

Орлан вагався, тут він мав усе потрібне йому до праці. Придбав собі бібліотечку, підпільну літературу, радіо, письмову машинку. Все це було важко зорганізувати в цьому глухому районі, коштувало великих зусиль багатьох людей, а тут бери і покидай усе, і знову починай з нічого. Ота власне трудність придбання конечного до праці устаткування була в усіх теренах чи не головною причиною того, чому провідні люди назагал не надто часто змінювали місця прожитку. На те вони жили в підпіллі, щоб працювати, і коли до праці створено догідні умовини, шкода було їх відрікатись.

Ще як тільки облави розгорталися, я дораджувала Орланові залишити Сенкевичівський р-н. Коли ми під час облави готувалися до смерти, з гірким докором мовила до нього: ех, казала забратися звідси..., на що він мені відказав: не дорікай у такій хвилині. Я відразу пожаліла за сказаним, ми всі переживали страшні моменти, тим більше Орлан. В обличчі смерти він ще турбувався долею підпілля, хто і чи є ще кому його заступити. Тепер, коли ми приймали рішення, як нам далі бути, я не попускала. Поки в нас є хоч маленька можливість виходу з невідрадного становища, ми повинні її використати і не віддавати всієї ініціятиви в руки МҐБ. Вийдім звідсіль, хай і дорога погана й рисковна. Не чекати ж нам з напнятими нервами смерти з дня на день. Тиміш був згідний зі мною.

Врешті й Орлан рішився залишити бункер. У немалій мірі його рішення приспішив стан нашої криївки. Відлига тривала вже другий день, і нам лилася вода всередину про-духою, яка виходила на город. Господар сказав, що поля почорніли, сніг зовсім розтав і земля розмерзлася наверху. В тій ситуації Орлан вирішив податися в Луцький р-н, до криївки командира Дубового. Це була найближча і єдина криївка, до якої ми могли трапити з поміччю Тиміша, він походив з Луччини, знав там села. Вибір не був найкращий, ми не знали, який там стан, чи також проходили облави, і це була друга причина того, чому Орлан вагався покидати своє місце. Ще й дорога далека, восени ми звідтіль ішли сюди дві ночі, а тепер треба буде пройти в одну. Все ж післав Орлан господаря, щоб перевірив, чи можна пройти полями. Той пішов, подивився і доніс:

- Неможливо йти полями, ноги по коліна застрягають у розмоклу ріллю. - Потім додав у надумі: - Може, воно ще гірше виходити вам з криївки...

Інший на місці господаря міг був сказати, що не так уже погано, можна пройти полями. Аби тільки забралися з його садиби. Тоді можна краще замаскувати криївку і почуватися безпечніше. Але наш господар був добра і чесна людина. Він утікав з хутора під час облав, проте в критичний час не випихав нас зі своєї хати.

— Все таки, коли смеркне і в селі буде спокійно, відкрийте вхід, - відказав йому Орлан і знову засумнівався, чи йти нам.

— Ходім і ходім звідси, - наполягала я.

Навівши сяк-так лад у криївці, ми спакували найконечніші речі й чекали сутінків. Запасної одежі та білизни Орлан і Тиміш зовсім не брали - дістануть від друзів, зате не в усіх криївках знайдуться жіночі речі, отже я забрала свої.

В мене була коричнева цератова торба, яку подарувала сестра Леся, коли ми зустрічались у Львові. Я взяла її з собою, як виїжджала на Волинь, і з того часу вона служила мені замість наплечника. Хоч була менш вигідна за наплечник, проте я не хотіла з нею розставатися - це була єдина пам'ятка, що залишилася мені з дому. Всі повстанці на зв'язкових лініях знали мою торбу, помагали нести її і чомусь охристили "скарбонкою" та передавали цю назву по зв'язку. "Де ваша скарбонка? Дайте хай вложу її в мій наплечник, там ще маю на неї місце", - бувало, казали. Ота "скарбонка" була моєю супутницею до кінця моїх днів у підпіллі.

Гардероба, що постійно мандрувала зі мною, складалася з двох пар білизни, вишитої блюзки ще з Карпат, спіднички, сукенки, светра, запасних панчіх, ну і, як всі інші, носила аптечку, рушник та все конечне до життьової гігієни. Також зберігалась у моїй "скарбонці" Орланова вишита сорочка. Коли б не була носила її у своїй торбі, Орлан напевне десь був би вже її залишив по дорозі.

Останній місяць, коли під час облав села були забльо-ковані військами, нас прохарчовував господар, розділяючи з нами свій мізерний колгоспний заробіток. Тепер, прощаючись з ним, Орлан хотів залишити їм за те трохи грошей, щоб докупили собі навесні продуктів. Одначе ніхто з родини рішуче не хотів прийняти грошей. Коли Орлан все одно втиснув їх господареві в руки, він вклав їх назад Орланові в кишеню, мовивши: "Ми якось дамо собі раду, у вас їх нема забагато". Ця сцена відбулася вже на подвір'ї, кругом в'їдали собаки, перед нами лежала далека дорога, і не було часу з ним сперечатися. Ми розпрощалися з сім'єю, як з рідним батьком і сестрами, подякували за все добро і подалися в непевну путь із боргом вдячности.