ТИСЯЧА ДОРІГ

До криївки влазилося з повітки, в якій стояв віз та інший господарський реманент. Вхід, довго не вживаний, замерз, як скеля, і тепер неможливо було його відкрити. Довелося добре гатити сокирою, поки підважили віко, а тут ніч тиха, тільки зрідка по хуторах погавкують собаки. В такій тиші луна від гупання по замерзлій землі хтозна-як далеко розходилась кругом. Ранком можна було сподіватись облави. Проте ми не мали іншої ради. Врешті відкрили криївку. Одначе на тім не закінчилася проблема, треба ще вибити всередині продухи, які так само цупко забиті землею й замерзлі. Без продухів у криївці не прожити - їх вибивано залізним ломом зсередини. Знову почались гуки, стуки, вкінці й це подолали.

Взяли з собою досередини хліб, сало, воду, і господар закрив за нами вхід, трохи заливши віко водою, щоб земля замерзла до ранку. Криївка невживана, сира, не висушена легенями її мешканців, повітря важке, однак холодне й тому не вимінювалося продухами. Через півгодини по закритті входу погас каганчик. Спочатку його світляний язичок меншав, тоді хлипнув раз-другий і погас. У криївці настала чорна темінь. Ми почувалися, наче живі люди в гробі, виповненім глухим звуком наших важких віддихів. Забракло кисню, ставало щораз важче віддихати. Було холодно й волого, на ліжку лежала покрита цвіллю солом'яна мата. Господарі дали два коци, ми лягли втрьох, накрившись тими коцами, щоб хоч трохи зогрітись. Нікому і в думці не було заснути. Надворі ще темно, ще не скінчилася ніч, і я думала в безнадії, як воно далеко до наступного вечора, коли можна буде відкрити вхід і подихати повітрям, і то ще не знати, чи й увечері можна буде відкрити криївку...

Ми не лежали довго, треба було щось зарадити, а то подушимось. Насамперед мусіли зрушити важке повітря, випхати його продухою наверх, щоб другою продухою хоч трохи найшло свіжого повітря. Чергуючись, двоє махали газетою, робили вітер у криївці, а третій дув у продуху. Після години-півтори виснажливих зусиль, ми могли засвітити сірник і ще черед деякий час запалити каганець. Коли він потахав, знову піддували в продуху і так перетривали до вечора.

Проблема достачі кисню в криївках була дуже клопітлива. Вхід ще можна було замаскувати, забити землею на метр товщини, але продухи мусіли бути відкриті, їх тільки примасковувалось зверху в різний спосіб. Саме продухів спецвійська найбільше шукали під час облав, послуговуючись спеціяльно витренованими в тому ділі собаками. Якщо продуха виходила надвір або в холодний будинок, взимку над нею осідав іней і його треба було змітати щодня. Місце криївки та розміщення в ній продуховин також впливали на добру або погану виміну повітря всередині криївки. В бункерах, у яких перебувалось довше як кілька днів, звичайно був спрепарова-ний коло однієї з продуховин вентилятор. Ним, при помочі колеса, втягалось або випихалось з криївки повітря. В Бископичах ми мали в бункері такий вентилятор, і нам ніколи не бракувало кисню. Розв'язка була доволі примітивна, але умовини, які нам створила поліцейська система окупанта, не давали багато до вибору.

По всіх наших нічних гупаннях ми тепер чекали облави вдень. Морально готувались на найгірше, на смерть. Хоч як палко любили життя, але рівночасно плекали в душі святість, яка була дорожча за життя. Слава Богу, день пройшов без облави на хуторі, і господар кілька разів озивався до нас крізь продуху. Орлан сказав йому, щоб не розкривав криївки ввечері, не зрушував замерзлого входу. Упродовж того критичного дня ми майже не їли, тож мали ще харчі, і з повітрям покращало, коли бункер трохи нагрівся нашими тілами.

Другого дня в полудень знову заговорив господар. Орлан, як завжди, насамперед спитав, чи хтось вартує на подвір'ї, коли він з нами говорить. Господар його заспокоїв, сказав, що донька наглядає. Потім нагло перервав розмову й відійшов. Ми догадувались, що хтось зайшов на хутір, тільки не знати нам було, чи запримітив його, нахиленого над продуховиною, чи не чув його мови. Ми чекали в напрузі. Через деякий час господар знову заговорив, і вже самий тон його голосу про-зраджував тривогу. До них зайшов сусід, і донька його не запримітила, бо стояла біля батька, щоб послухати, про що він з нами говорить. Як на лихо, навіть собака не забрехав. Питає Орлан, яка людина, отой сусід. "Чи я знаю, який він тепер? За Польщі був комуністом, а тепер сидить тихо, але не знаю, що в нього на думці". А все таки, не можна було бути поза всяким сумнівом впевненим, що він запримітив. Був щойно полудень, і нам не лишилось нічого більше, лише чекати до вечора і своїм життям перевірити, наскільки чесний сусід... Вирішили покинути ввечері, якщо переживемо, криївку і повернутись до старої. Було б нерозважно жити в бункері, не знаючи, чи ми не в руках сторонньої людини.