ТИСЯЧА ДОРІГ

Ота родина у Шклині, де обладнано криївку, то були щирі та віддані нам люди. Вже який тривожний був час: шаліли облави, знущались з людей, руйнували оселі, а вони без одного слова бідкання чи скарги прийняли нас. Бачили, що ми опинились у важкій ситуації, та готові були враз із нами ділити тривогу цього критичного часу. Вони вже знали, що повстанці, які мали в них зимувати, погинули. Особливо господиня була дуже добра і привітна жінка, при тому розсудлива. Стільки я їх надибувала на нашому тернистому шляху, отих чесних, добросердних українських людей. Не знаю, чи є на світі інший народ, який з такою стійкістю, і відданістю, і жерт-венністю обороняв би свою правду, як обороняв і вставав за неї мій народ. Поки відійшли, господиня нагодувала нас теплою вечерею, пиріжками й поблагословила на дорогу.

Ми потрапили з дощу під ринву в Бисковичах за час нашої відсутности пройшло вже дві навали облав, два рази обшукували на хуторі. Як прийшли другий раз, Ольга завважила до них, що тут вже шукали одні кілька годин тому. "Оні плохо іскалі, ми поіщем лучше", - відказав їй начальник групи. Порубали підлогу в хаті біля порога і в сінях, але обійшлося щасливо. Облави начебто просунулись, і тепер хатні трохи заспокоїлися. Вони, облави, однак, ще й далі тяглися, по селах далі нишпорили спецзагони. В такому то стані ми прожили до початку лютого.

Одного дня пополудні почули домовлений знак тривоги. Згодом крізь продуху донісся заляканий голос господаря:

— Облава, вже шукають у сусіда.

— Загатіть продухи землею! Поводьтеся спокійно! - поспішно відповів Орлан.

Одна продуха виходила в комору, і ще була змога її замаскувати. А поводитися спокійно в час, коли життя не тільки наше, але й всієї родини висить на волосинці, бути свідком плюндрування житла і перекопування долівок, спостерігати, як розігрується велика драма, і знати, що з кожним штихом викопаної землі наближається її фінал, - це завелика вимога. Щоб сповнити її, треба було насамперед мати залізні нерви й не менше сили духу. Однак ми вірили, що родина нас не підведе.

Незабаром зачули лайку господарового собаки. їй відповів інший собака, що його привів із собою спецвідділ. Щоб собака не пронюхав газу, ми вже раніш погасили нафтову лямпу і залучили до радіобатерій електричну жарівку.

Над бункером пронісся стукіт важких солдатських чобіт, потім зачувся гуркіт і стукотіння біля продухи. Господар устиг продуху замаскувати, ще й засунув на неї бочку з капустою, й оце, мабуть, її відсували. Тоді донеслось всередину штовхання ломом та звук копання долівки біля продухи. Зрушені ломом грудки землі посипалися продухою в криївку. Миттю затикаємо продуху зсередини, щоб наверху не зачули грюкоту. Ми свідомі того, що воно вже нам не поможе, якщо опера-тивники зорієнтувались, що тут продуха, але заткати треба, щоб не кинули всередину загазованої гранати, не затруїли нас і не взяли живими.

Майже рівночасно з гуркотом біля продухи, донеслися сильні удари лому в комірці, де був вхід до бункеру. Від входу вів у кімнату доволі довгий коридор, і в ньому удари лому тепер відбивались голосною луною. Звук ставав дедалі голосніший, аж нараз з гуркотом посипались товсті груди землі із входу в коридор.

Ми зрозуміли, що прийшов кінець. Стали готуватись до смерти.

Орлан виклав на стіл всі важливі документи, листи, інструкції, що їх треба було знищити, щоб не попали в руки ворога. Також підлягали знищенню світлини, записки з різними домовленнями та гроші. А записник із зашифрованими місцями і датами весняних зустрічів треба було покищо залишити, бо зв'язки - це нерв наших дій, його Орлан знищить уже останнім, перед самою смертю.

В криївці ставало обмаль кисню, і неможливо було палити відложені на знищення матеріяли. Ми дерли їх на малесенькі часточки, відтак зливали водою і змішували ногами з землею. Гроші залишили накінець, вже нам неважно навіть, як і заберуть їх собі. Тоді я взялася до своєї колекції світлин.

... Сирітоньки наші, прощайте. Серцем востаннє пригортаю вас. Хай Мати Божа ніколи не лишає вас без своєї опіки... простіть нам.

... Тато сумно дивився на мене, і я, враз зі світлиною, себе розривала на шматки. Мама... Де ти, завіяна снігами в Сибіру? Чи відчуваєш, мамо, що прийшли мої останні хвилини? Ти казала, що материнська молитва з дна моря вирятовує. Молись тепер, мамо...

Поблідлі, мовчки сповняли останній обов'язок. Назовні аж до неприродного опановані, але нервові рухи зраджували наш справжній стан. В очах вже заблимувало тогобічне світло з вічности, а з душі все ще гостро виривався німий крик: жити! Тоді, наче у відповідь, заговорив Орлан:

- Ми були приготовані на такий кінець, ми не перші. Нам доля й так призначила жити довше за багатьох наших друзів, тож будьмо зрівноважені, наскільки воно можливе в нашій ситуації.

На столі вже лежали три набиті пістолі.

- Застрелитись мені самій, чи, може, ти?.. - спитала Орлана, хоч знала, що питання зайве, і знала, яка буде відповідь.

- Як собі бажаєш, - відповів.