ТИСЯЧА ДОРІГ

Врешті прийшов довго вичікуваний вечір. До бункеру зійшлися також усі хатні, крім Ніни, яка залишилася сторожити. Настроєні по-святковому, ми всі вслухались із запертим віддихом у кожне слово. Звук рідної мови з вільного світу бринів нам чарівною музикою. Мені нічого не запам'яталося з тієї першої передачі, мабуть, не було в ній захоплюючої думки, що вкарбувалася б у пам'ять, але ми ще не брались осуджувати. Потішалися, що це початок, а він завжди важкий.

З того першого дня систематично слухали передачу, занотовували події з українського життя у вільному світі, і Орлан їх редагував, щоб ширити серед народу. Проте за час, доки ми мали можливість слухати ці передачі, вони не піднялись до вищого рівня. Були вкрай слабкі. Українського в них було дуже мало, крім мови і декілька доповідей, присвячених котрійсь історичній постаті або події. А вже найжалюгідніше звучали різнорідні інтерв'ю зі старими поселенцями в Америці, під час яких вони вихваляли свої авта і холодильники.

НА ПЕРЕЛОМІ СТОРІЧЧЯ

1950 рік завітав у наш бункер веселими російськими піснями, що неслися з радіоприймача. Очевидно, вони були перемішані обіцянками виконати й перевиконати всі трудові пляни на благо партії і "государства" в новому році. Всі ті лящання проходили попри нашу увагу - ми жили на іншій плянеті, яка мала відмінні критерії успіхів і "трудових плянів". Позаду за нами був ще один рік непосильно важкої боротьби, яку могли продовжувати тільки завдяки підтримці народу.

Ми робили свої підрахування. За нами був рік великих утрат і рядових, і керівних членів підпілля, рік переслідувань населення, арештувань та вивозів на Сибір. Одначе той рік боротьби не пройшов безплідно. Кожний видрукуваний листок підпільної літератури, що його в поті чола несли в східні області виснажені, хворі повстанці або розповсюджували біля військових гарнізонів, у школах у Західній Україні, - усе посіяне нами зерно правди. Ті проведені з населенням розмови, що пробуджували національну свідомість, - це теж наш успіх. Мусіла ж наша визвольна ідея бути дуже дошкульною для окупанта, якщо на поборювання її носіїв він змобілізув таку могутню і коштовну машину. Ми знали, що цей новий рік буде важчий за всі попередні, що кожна свіжа втрата в наших проріджених рядах відчуватиметься ще гостріше. Але ми й надалі були рішені сповнити наш обов'язок до кінця. Тому в цей день Нового 1950 року взаємно побажали собі лиш одного: хай Господь кріпить наші сили та поможе витривати на обранім нами безмірно важкім шляху.

Вже Різдво за дверима, а сніг тільки ледве притрусив, так що ми були певні, що наші колядники прийдуть до нас. їхні відвідини радістю наповняли бункер, особливо коли приходив Дорош. Як лиш опускався по драбині, ще в темному коридорі його обличчя сіяло усмішкою, наче без слів говорило: ось ви і ми ще живі, та й тому я радий. Потім, увійшовши в кімнату, випростається на весь зріст, по-вояцькому виструнчить свою вродливу постать (а головою майже торкає стелю), цокне закаблуками: "Слава!", опісля стисне нам правицю і не перестає приманливо усміхатись. Я всякий раз милуюся ним і всякий раз думаю собі: чи знаєш ти, чи сказала тобі котрась, який же ти вродливий, міцний, який привітний.

Дорош походив із Шумського р-ну, віком був у пізній двадцятці. Виростав у вбогій сім'ї матері-вдови, що мала їх чотирьох синів. Деколи оповідав нам про своє напівголодне сирітське дитинство та юні роки. "Приморозки вже добре припікали п'яти, а ми ще й далі босоніж бігали до школи, бо на нас чотирьох було лише дві пари чобіт. Бог його знає, як мати зводила кінці, однак ми виплекались, не хворіли та всі чотири виросли як дуби". Також розказував, що коли за німців стали організувати в їхнім та сусідніх селах УПА, то їх трьох братів пішли туди. Хотів іти четвертий, але одному треба було залишитися вдома з матір'ю. Казав, що небагато він тоді ще знав, проте зрозумів одне - поки не станемо господарями на своїй землі, наше життя буде злиденне. Цього знання йому вистачало, щоб піти до УПА.

Дорош був славний вояк, боровся проти німців, опісля - проти загонів большевицьких спецвійськ НКВД. Виріс у боротьбі, досягнувши ранги заступника сотенного командира. Його два брати загинули в боях з "червоною мітлою" 1944 року.

День перед Свят-вечером господар відкрив у незвичній порі криївку, і до нас влізла бліда як смерть його донька. З її вигляду відразу зрозуміли, що приносить погану вістку.

- Опергрупа знайшла сьогодні під час облави бункер у Несвічі, в ньому було трьох повстанців...

Ми здригнулись.

- Бункер був на городі, мав два входи - з клуні і з городу. Оперативники знайшли вхід у клуні. Поки докопувались до бункеру, хлопці відкрили зсередини другий вхід, і всі по вискакували ним наверх. Солдати їх зразу запримітили серед голих городів і спрямували на них кулеметний вогонь...