ТИСЯЧА ДОРІГ

1949-51 роки - час закладання колгоспів на Волині. Совєтській адміністративній машині було важче сколективізу-вати Волинь, як Галичину. Місцеве населення тут жило переважно по хуторах, йому було догідніше ховатися, коли в села наїжджало військо і районна адміністрація закладати колгоспи. Назагал на Волині застосовувано таку саму тактику вербування в колгосп, як і в Галичині. На поміч адміністрації приходили спецвійська. Вони ловили селян і замикали в голоді в будинках сільради на кілька діб, тоді агітували, погрожували, били, тортурували, а найстійкіших вивозили на Сибір. Стан такий тривав до часу, поки не сколективізували Волині.

В Острожецькому р-ні спецзагони так катували одного селянина, що повідбивали йому нирки. Він, до речі учасник "вітчизняної війни", важко захворів і пішов до лікаря до Луцького. Лікар ствердив, що в нього поганий стан, однак, коли селянин попросив у нього посвідчення про його стан, він, перш ніж видати посвідку, спитав, хто його побив. Довідавшись, що це зробили емведисти, відмовився написати посвідку, оправдуючись тим, що "ще хоче жити".

В бункері у Бископичах ми плянували провести зиму. Щоб Орлан мав біля себе теренового, з нами зазимував Тиміш. Протягом жовтня і листопада ми пристаралися трохи харчів, закупили шестилямпове радіо, а також інші речі, потрібні до життя і праці. Діставати речі доводилося дуже важко, радіо транспортовано аж з Луцького р-ну. Навіть харчі треба було організувати в подальших околицях, щоб не робити руху поблизу криївки.

Наш господар мав близько п'ятдесяти років, був удовець - жінку вбила бомба на подвір'ї під час війни. Був дуже цікава людина. З приходом большевиків його змобілізовано до ЧА, воював на фінляндському фронті. Був обізнаний зі світовими подіями. Коли приходив з роботи в колгоспі, вечорами читав книжки, які позичав у бібліотеці. Одна тільки біда з ним, що був надто відвертий у висловлюванні своїх думок, особливо, коли нервувався. Найчастіше воно траплялося в колгоспі, куди гнали його на роботу і нічого не виплачували за неї. Тоді проклинав совєтський лад, таки ж у присутності колгоспних головачів. Після таких сцен заходив до нас до бункеру та нарікав, які то вже ті большевики підлі, казав, що він просто хворий, коли не відповість, не скаже правди в вічі всякій наволочі.

В господаря було три доньки Ольга, Ніна й Галинка, такі ж щиросердні й працьовиті, як їхній батько. Найстарша, Ольга, мала чудовий голос сопрано. В інших обставинах та в іншій країні з неї була б славна співачка, а тут її закопаний талант пробивався крізь намул невільного життя лиш маленьким променем, коли до їхньої хати зрідка сходилися дівчата на вечірки. Тоді через продуху до нас долинав їхній спів, у якому вирізнявся солов'їний голос Ольги. В такі вечори не можна було відкрити криївки, щоб подати вечерю. Ми не мали сухого запасу харчів, тому відкривали криївку вранці та ввечері, і господарі подавали теплу їжу. Таким чином харчі коштували нам дешевше. Також ранком ми могли вилізти на короткий час наверх, поглянути на денне світло й подихати свіжим повітрям. Кожний раз під час нашої вилазки хтось з хатніх сторожив надворі. Серед голого поля кругом хутора можна було здалеку завважити, чи хто наближається.

Сніг тієї зими не випадав доволі довго, і Дорош, Борис або Симон декілька разів навідувалися до нас, доставляли Орланові запізнілу пошту (може, через облави, а може, хто загинув і був перерваний зв'язок) або мали й інші справи. Вони ще перебували в бункері в Несвічі, але насправді частіше квартирували наверху по хуторах, а криївка була їхньою базою. Якраз тому, що часто до неї заходили й виходили, була більше загрожена на розконспірування. Підходячи до бункеру, деколи розбуджували собак, а то й прямо хтось міг їх підстерегти. В них був уже викопаний новий бункер на зиму. Орлан постійно наполягав, щоб перенеслись туди жити і не чекали, поки впаде сніг. А вони відкладали, бо треба було перенести зі старої криївки багато речей, потрібних до життя, а також доведеться далеко ходити на зв'язки. До того, ще й люди гарні, звикли до них. Одне слово, старе місце було нагріте, вигідніше.

Вже перевалилася половина грудня, а Дорош і Борис все ще зайшли до нас. Обіцяли прийти заколядувати на свята, якщо, певна річ, не буде снігу. Між тим розповіли, що недавно, вертаючись досвітком до криївки, стрінули на дорозі біля сусіднього хутора дівчину, яка верталася від поїзду. Задержали її, наказали, щоб нікому про них не говорила, і відпустили. Дівчина була комсомолка, через те мала погану славу в селі, й не знати було, чи послухалась їх і не зголосила до МҐБ. Хлопці, однак, думали, що вона цього не зробить. Почувши про випадок з дівчиною, Орлан знову звернув Дорошеві увагу, щоб вони не легковажили і вже перенеслися до нової криївки.