ТИСЯЧА ДОРІГ

Це бувало в дорозі, однак як тільки вернулася до бункеру, Катерина цілковито перемінилася. Викупавшись, зразу змінила штани на спідничку, чоботи на мешти з високими закаблуками, шкарпетки на нейлонові панчішки, підпудрилася, запахнилась одеколоном і не тільки що не подобала на вояка, але взагалі не вкладалася в інтер'єр бункеру. Була дуже охайна не лиш біля себе, але й в усьому, що робила. Раз якось сказала: якщо смерть зустріне мене в бункері, я переодягнусь у все чисте.

Раніше Катерина нераз сповняла функцію кур'єрки від Дубового до Головного Проводу в Галичині. Під час обіду ділилася своїми пригодами, завважуючи між іншим, що повстанці в Галичині зверталися до неї через "пані". "Вони там більше шанують жінок, як у нас", - зробила свій висновок.

- А може, ти б хотіла, щоб повстанці тебе ще й в руку цілували! - з обурення мало не вискочив з крісла командир.

Ми обоє, Орлан і я, розсміялись: і таке там бувало...

В Луцькому р-ні, де доволі високий рівень життя населення, також його національна свідомість була вища, як в інших районах Волині. Тому там і повстанцям жилося краще, і не тільки Катерина, а всі вдягались порядніше, що зразу вирізняло нас обох серед них. З чоловіків найбільшим педантом був надрайоновий Дем'ян. Високий на зріст, гарно збудований, він ходив у пошитому на замовлення мундирі, хромових чоботях, почищених до блиску, і з такою ж почищеною зброєю. Хотів закупити нам новий одяг, однак Орлан відмовився. Своєю поведінкою і нашим стилем життя Орлан тактовно дав їм до зрозуміння, щоб одягалися скромніше. Місцеві повстанці, не лиш у бункері, але й ті, до кого Орлан виходив на зустрічі, дуже скоро це запримітили, і живий приклад мав на них більший вплив, ніж мали б слова. Ще за нашого перебування там уже почалися зміни. Треба було мати на увазі, що з кожним роком населення біднішало і чим далі, тим важче було йому давати нам матеріяльну підмогу.

***

Через декілька днів по прибутті Дубового ми відійшли зв'язком у Сенкевичівський р-н. По нас прийшли районовий провідник того ж району Дорош та два його бойовики, Борис і Тиміш.

По нічному марші ми заднювали в бункері, що був викопаний на городі в господаря в селі Несвіч. Наступного вечора Орлан відійшов у Горохівський р-н на відправу з окружним проводом Луцької округи. Зі мною залишився Борис, і в тому бункері я прожила два тижні. Вечорами заходили до нас господарі та їхній син, який тоді був учнем 8-ї кляси середньої школи. Тим часом навідалися Дорош і Симон, якого я зустрічала на зв'язковій лінії по тім боці Стиру. Вони вернулися зі зв'язку і принесли пошту для Орлана. З поштою прийшов також пакунок для мене. В ньому були чобітки та альбом з теплими словами від Оксани враз із карткою-поба-жанням на день народин, підписаною нею та Атом. Вона знала мою дату народин - перебуваючи разом, ми розповіли одна одній про вік і місце народження і назвали наші справжні імена. Зайвим було таїтися з тим, що вже не було таємницею для ворога.

В середині жовтня Дорош перевів мене до бункеру на хуторі села Бископичі, Сенкевичівського р-ну. Там я вже застала Орлана. Бункер викопано у господаря на прізвище Корець-кий, на городі біля хати. Це була свіжо вибрана криївка, ще не зовсім викінчена, вхід до неї обладнано з комори, під одним дахом з хатою. Комора невеличка, в ній одна третина підлоги з дощок, а решта - земляна долівка. Вхід містився під дошками, які не були прибиті, але на випадок облави їх належало забити цвяхами. На дошках нічого не стояло, господар не мав збіжжя, бо родину вже змушено вступити до колгоспу.

Мені дуже не подобалося розміщення входу. Навіть якщо на час облав прибити дошки, то це було ненадійною запорукою безпеки - спецвійська часто зривали підлоги. Досить зірвати кілька дощок, вкопати кілька штрихів землі - і вхід до криївки відкритий. Розуміли це й інші, але в тій обстановці не можна було придумати кращої розв'язки. Під ту пору Сенкевичівсь-кий р-н був слабо опанований підпільним рухом, тут погинуло багато повстанців, тому й ґебісти трохи рідше проводили облави. Важкий на прожиття підпільникам терен, зате краще законспірований, правда, до часу, поки десь щось не провалиться.

У Бископичах був уже закладений колгосп. Хоч у колгоспі з родини Корецьких працювало чотири робочі сили, які виробили понад 500 трудоднів, за їхню працю вділили їм всього корець не чистого збіжжя, а посліду з кукілем, якого навіть не приймали на держпоставку. На такій заплаті мала вижити родина до другого врожаю.