ТИСЯЧА ДОРІГ

З Волині вели дві зв'язкові лінії до Галичини - до Головного Проводу. Дубовий подався західнім зв'язком, що йшов через Сенкевичівський і Берестечківський р-ни. Однак на границі Галичини зв'язкова лінія була перервана, там недавно погинули зв'язківці, і треба було чекати, поки наладнається зв'язок. Дубовий не знав, як довго доведеться йому чекати, тим часом був уже вересень. Не хотів зимувати десь по дорозі в принагідній зв'язковій криївці, тож вернувся назад. Він уже був звінчаний з Катериною. У дорозі, в Берестечківському р-ні, зайшли вночі до священика, який і сповнив обряд вінчання. Це вже третя молода пара, що мені довелося її зустріти в цьому ж, сорок дев'ятому році. Не зважаючи на преважкі умовини підпільного життя і боротьби, а може саме тому, приходило усвідомлення, що кращих часів на влаштування особистого життя не діждатись. Тоді приймали рішення спільно ділити в любові ті дні й місяці чи скільки то їм приписано в книзі життя. Хоч уже яке то життя, проте ми в нього вірили, культ смерти був нам чужий, він не відповідав психіці повстанця. Коли доводилося вибирати смерть, то лишень як останній і єдиний чесний вихід із трагічної ситуації.

Після командира Клима Савура, який загинув 1945 року, Головне Командування УПА призначило Дубового Командиром УПА-Північ. Він займав цей пост до часу, поки УПА реорганізувалася, вливаючись у підпільні форми боротьби. Коли загинув Вівчар, обов'язки заступника провідника ПЗУЗ сповняв Дубовий. Проте підпільні кадри, багато з яких були колишніми вояками УПА, надалі звали його командиром, і він, здається, був тим вдоволений. Його ім'я Іван Литвинчук, родом з села Дермань. За польської окупації спочатком навчався в Кременецькій духовній семинарії, відтоді ж належав до ОУН. За те й був заарештований поляками і посаджений до в'язниці в Самборі. Одного вечора розповів нам цікавий епізод з часу ув'язнення.

У Самборі посадили Дубового в ізолятор і водили кожного дня на допитування. Він відмовлявся складати зізнання, і поліцаї стали його бити. Такого пониження не міг стерпіти і став відбиватися. Бився один проти кількох поліцаїв доти, доки не скатували його так, що кроку не міг ступити, пальцем ворухнути. Принесли Дубового в рядні до ізолятора і кинули, як колоду. Він почував, що так жити і сприймати стільки знущань не в силі. Вирішив накласти на себе руки. Вже став робити приготування, дерти пояси з простирала, щоб всукати шнурок, коли нараз хтось опустив на нитці записку до його вікна. Виявилося, поверхом вище сиділи наші дівчата-політ-в'язні. Писали йому, що почуваються бадьоро і бажають йому сили та витривалости під час слідства. "їхня записка мене присоромила, я був зовсім упав духом, а вони ось, дівчата, проявили більше за мене витривалости. Відтоді я вже більше не думав про смерть", - закінчив оповідати Дубовий.

Навчання в духовній семинарії, здається, не мало на Дубового великого впливу. Завжди говорив з прикрістю, коли в розмові заторкувалось релігійні проблеми. "Православна церква на Волині відограла дуже незначну ролю в національному відродженні. На жаль, вона не взяла собі прикладу з церкви в Галичині", - казав і наводив факти про русофільські настанови серед духовенства на Волині.

Катерина була на кілька років старша за мене, їй доходило, мабуть, 26 років. Середнього зросту, зграбненька синьоока білявка з яснозолотистими косами, викладеними на голові короною. Глянувши на неї, важко було уявити, що ця тендітна, з ніжним голосом жінка вже здавна заглядала смерті в вічі, а також пережила велику особисту трагедію. За німецької окупації, коли в її родинних сторонах, на Рівенщині, формувалась УПА, Катерина зголосилася медсестрою, пройшовши спочатку санітарний вишкіл. Перші випробування в повстанській боротьбі випали їй в одному з відділів Південної Воєнної Округи, що нею командував Петро Олійник ("Еней"). Була красуня, тож не диво, що незабаром вийшла заміж за одного з сотенних УПА. Заледве пройшов рік, як Катерина стала вдовою, чоловік її загинув у боях з "червоною мітлою" 1944 року. Того ж року загинув у сутичці з енкаведівськими спец-військами також Еней. Оповідала мені Катерина, як повстанці виносили його під градом куль смертельно пораненого з поля бою. Еней бачив, як ворог все більше натискає своїми силами, і знав, що вже не виживе. Щоб влегшити відділові відступ, тихцем витягнув пістолю і дострелився таки на руках своїх вояків. "Це були часи, коли зводились бої за боями, без перестанку, і не було можливости подати лікарську поміч, ні дістати ліків", - казала Катерина. Вона й дотепер ходила з автоматом, хоч воно вже віддавна не практикувалось серед жінок. Командир деколи завважував їй, мовляв, навіщо тобі довга зброя, а вона відповідала: "Побачиш, як найдемо на засідку".