- Скоїлось лихо... мабуть, не довго вже мені ходити по світі білому.
Ми насторожилися, стали розпитувати, що сталося.
— Намовили мене, сволочі, а тепер звалюють усю вину на мене.
— Хто і до чого вас намовили?
До крадіжки, ось до чого. Тобто я не крав, але буду відповідати за крадіж. Таж усе село знає, як колгоспна власть розживається, але люди мовчать, бояться голосно про це говорить. Тепер ось знову голова колгоспу, навспіл з бригадиром, украли кілька корців пшениці. "Ми вже маємо купця, - кажуть мені, - чекає на товар. Дамо тобі коней з колгоспу, і ти лиш завези до нього до Луцького, а ми за прислугу вділимо тобі трохи зерна на зиму". Я, дурак, злакомився, подумав, легше буде зиму пропхати. Вони ж не перший раз крали, і районне начальство знало про це, там уже нераз рука руку мила. Однак виявилось, що не всім бюрократам у районі однаково догодили. Знайшовсь один, що із заздрости доніс на колгосп до суду. Голова і бригадир не дуже тим затурбовані, вони знаються з прокурором і суддею, гостять їх у себе, так що викрутяться. Але що буде зі мною???
Не довелося довго чекати, через деякий час приїхав у село районний суд. Розглянули справу крадіжки і всю вину приписали нашому господареві, мовляв, украв на власну руку і віз продавати до Луцького. Те, що голова приділив йому коней на доставку пшениці, суддя не брав до уваги. Саме голова і бригадир зізнавали проти нього на суді. Присудили йому десять років в'язниці та зразу арештували, не дозволивши навіть попрощатися з родиною.
Коли пізніше зрідка писав до жінки, ніколи не забував передати привіт повстанцям, називаючи їх в листі по-своєму.
Весна в 1950 році прийшла дуже рано, через те вже в березні поновилися зв'язки, стали відбуватись зустрічі. Орлан пішов на нараду з командиром Романом. Роман, колишній сотенний УПА в ранзі хорунжого, тоді працював у східніх областях. Він прибув як відпоручник від окружного провідника Житомирської округи Будька. В дорогу вибрався ще минулої осени, але над річкою Горинь найшов на засідку, був важко поранений в ногу і не міг далі іти. На тій же засідці загинув зв'язківець Дума, який минулої весни переправляв нас через Горинь.
Хорунжий Роман прийшов позвітувати Орланові про діяльність їхньої групи в Житомирщині, від сорок четвертого року досі. Його інформації були дуже цінні для Орлана, влегшували йому плянування підпільної діяльности в тих теренах. Особливо важливим було точно зорієнтуватися, в яких обставинах доводиться підпільникам діяти і як ставиться до них населення, як сприймає ідею, що її вони несуть до нього.
Після зустрічі з Романом Орлан зустрівся з Атом. Восени Ат відбув нараду із Зіньком і тепер звітував про це Орланові. З огляду на загибель окружного провідника Шлюсара, на цій зустрічі Орлан призначив Ата на пост окружного провідника, північної Рівенської округи. Зінька призначив надрайоновим Костопільського н-ну. Він зайняв місце загиблого надрайонового Миколи.
З Романом Орлан вислав у східні терени групу підпільників для підсилення роботи, серед яких був графік, один з учнів Зота-Бея. Він повинен був на місці виготовляти кліша за зразками Зотової графіки. Видно, там повстанці вже мали невеличкий засіб розмножування літератури, і це трохи відтяжувало її транспортування звідси. З тією групою вислав Орлан великий тираж підпільної літератури, виготовленої на ту ціль узимку по друкарнях Волині й Полісся.
По відході Орлана на зустрічі я ще залишилася на кілька тижнів у бункері командира Дубового. Час минав швидко за працею, ми виготовляли матеріяли, потрібні до весняних пошт, переписували надіслані свіжі звіти. Мені знову пощастило побути в товаристві двох підпільниць, тож зрозуміло, не обійшлося без жіночих розмов та звірянь.
Вже раніш, коли ще Орлан був у криївці, я помічала, що Катерина шукає підхожого моменту поговорити зі мною насамоті, але якось не складалося. Така нагода трапилася, коли одного разу по відході Орлана командир і Ганна вилізли на горище трохи подихати свіжим повітрям, а ми обі залишилися в криївці. Я догадувалася, про що вона хоче говорити. За час мого перебування в них завважила, що відносини між нею і командиром стали трохи напружені. Катерина хотіла, мабуть, звіритися мені у чомусь. Дубовий був її другим чоловіком. Катеринине перше подружжя було надто короткотривале, та й обставини в УПА були настільки відмінні від теперішніх, що на ділі минулий досвід небагато став їй у пригоді. Тепер Катерина починала нове особисте життя, це ще були її "медові місяці" (абсурдне поняття в підпільних умовинах), але в неї вже назбиралося чимало жалів на свого чоловіка.
- Мене тепер часто переслідує думка, чи варто було виходити заміж. Доки не звінчались, він був ніжний та уваж ний, а тепер - сама бачиш, який сухий і формальний зі мною, - жалілася.
Я дуже добре розуміла стан душі жінки і пробувала її заспокоїти.