ТИСЯЧА ДОРІГ

Спочатку ми зачули шум, потім мов з відра полилась вода. Підставили під продуху відро, одну за одною посудини, що були в нас, але того не вистачило ні на півгодини. Вода розлилася по долівці й підносилась все вище, а тут щойно сполудня - до вечора нас, очевидно, заллє. Як на лихо, до хліва ніхто не заходив, щоб ми могли дати знати нагорі, хай відкривають вхід.

Іншого виходу не залишилось, треба було вибиватися з криївки. Втягнули досередини куль соломи, що затикав вхід, і нам звалилось в коридор коло метра землі, якою заси-пувалося отвір. При нормальному відкриванні дядько старанно відгортав землю на рядно, потім засипував нею встромлений у вхід куль соломи. Віктор і я вилізли наверх, а Орлан враз із Самуїлом подавали нам постіль та одяг. Тоді побачили на подвір'ї хлопця, закликали нишком, прийшла бабуся. Хлопця послали надвір сторожити, а бабуся була з нами.

Тільки що ми повитягали все наверх, як хлопець повідомив, що дорогою ідуть в нашому напрямі два озброєні емведисти. Ми відпустили бабусю до хати, самі обсервуємо, куди вони підуть. Емведисти завернули на наше подвір'я і зайшли в хату. Тепер досить заглянути їм у хлів, що дуже часто практикували, і все тут закінчиться. Віктор, очевидно, буде стріляти. Навіть якби вони не вирвалися звідси живими, поки ми добивались би в білий день до лісу, що був за дванадцять кілометрів, нам напевне вже загородила б опер-частина дорогу. Ми поскидали все назад у криївку, я ускочила всередину, вже що буде, але хоч буду разом з чоловіком. Орлан позбирав речі, які в критичній хвилині треба було б знищити, і ми напружено наслуховували, як розвинеться ситуація.

Через деякий час емведисти вийшли з хати і подалися з подвір'я. Опісля нам сказали, що це зайшов районний начальник МВД з одним солдатом. Попитали, де живуть якісь там родини, посиділи трохи і пішли.

Від господаря ми дізналися, що МВД запитувало про родини, які були "віруючими". Так називали на Волині сектантів - суботників, свідків Єгови, баптистів та інших, їх розмножилось на Поліссі й Волині дуже багато. МВД підозрювало сектантів у зв'язках з американською розвідкою, яка крилася під релігійним плащиком. їх арештовували, частину вербували на місцевих агентів, але більшість запроторювали до концлагерів. Молодь, що належала до секти "свідків Єгови", закони якої забороняють брати зброю в руки, відмовлялася служити в армії. Державні апаратчики насміхалися з їхніх законів, обзивали віруючих дурнями, а тих, хто відмовлявся від служби, засуджували на десять-п'ятнадцять років в'язниці. Підпільники, які працювали на східніх землях, оповідали, що такі секти також були і там масово поширені. Серед віруючих траплялися фанатики, що роками переховувались у знайомих їм людей і не йшли в армію.

Розвиткові релігійних сект у Радянському Союзі сприяв низький духовий рівень православної Церкви, яку режим зробив своїм знаряддям. Люди шукали релігії, прагнули вірити в Бога і легше знаходили науку Христа в нових сектах, як у знівеченій прабатьківській Церкві. На Волині траплялися цілі села сектантів, їх моління бували деколи дуже емоційні. Розповідали нам, що одного разу під час таких молінь зайшов у хату якийсь "уполномочений" з району. Почекав, поки не скінчили своїх розмов з Богом, тоді зробив висновок: "Ну, єслі Бог єсть, ето харошеє дєло, но єслі Єво нєт - так напрасний ваш труд".

Перша весняна пошта до Орлана принесла вісті, серед яких не бракувало сумних. Насамперед це були звідомлення про втрати, яких зазнало підпілля протягом зими.

Керівник Луцької округи Ярош повідомляв, що напочатку зими 1951 року загинув у Горохівському районі командир Дубовий. Він пізно влітку вертався від Василя Кука і в дорозі довідався, що його бункер в Гірко-Полонці розкритий, що у ньому загинули жінки та про все, що творилося в Луччині. Дубовий вже туди не вертався, лише зазимував у Горохівському р-ні.