ТИСЯЧА ДОРІГ

- А Лєнін сказав, що тільки в злуці з Росією вільна Україна можлива, а без такої злуки й мови бути не може, - завважила одна, сміливіша, зі східнім акцентом.

- Ото знайшла ким підпертися, - зневажливо засміявся мій новобранець. - Лєнін такий самий російський імперіяліст, як були царі, тільки що він перефарбувався на червоно, понімаєш? Мені не важно, що сказав Лєнін, він думав як воно краще для Росії, та лихо в тому, що ти повірила йому!

Стійковий повідомив, що наближається авто і наказав хлопцям залишити залю. Мабуть, чиновники з району їхали на забаву.

- Може, воно не все було проведене як слід, тобто згідно з інструкціями, - розмірковував Круча. - Вони ж не плянували наперед, це їм трапилось по дорозі. За кілька днів вістка рознеслася по всьому району, а вчительки ще й свого добавили, здраматизували, так що в кінцевім висліді хлопці вийшли героями.

Незабаром Орлан сконтактувався з окружним Ковельської округи Ярим, і з ним ми обоє відійшли на Ковельщину. Ярий був у віці Орлана, тобто з якого 1920 року, худорлявий, середнього зросту, русявий. В нього була середня освіта, але в розмові помічалося, наскільки більше він навчився поза школою, з самого життя. Народився та виростав на Ковельщині. Високий пост не перешкоджав йому жити з рядовим кадром, як кажуть, на серце, за що й був дуже популярний серед підпільників. Ми йшли разом протягом кількох ночей і мали нагоду запізнатися трохи ближче, поділитися своїми пригодами. Цікаво було вести розмови з тією розумною, веселої і привітної вдачі людиною, послухати його розповіді про особливості праці в поліських теренах.

Це власне Ярий минулої осені 1950 року організував рейд повстанців на Литву. Зайшов з групою рейдуючих у глиб Білорусі, але справи вимагали його присутности в окрузі, і він повернувся зі своєю охороною. Тепер розповідав нам про рейд.

Спочатку їм неважко було просуватись лісами крізь сусідні білоруські райони, там у них були, знайомі люди, але як опинилися в лісах Мінської области, справа утруднилась. Обвантажені літературою, рейдуючі не мали змоги взяти більшої кількости харчових припасів і тепер вибирали навгад садибу поблизько лісу й заходили за харчами. Якось зайшли ввечері у хату. Застали господарів, їхнього сина і доньку. Син - механік, а дочка - студентка вузу. Була якраз субота, і вони обоє приїхали додому з міста. Як годиться, повстанці сказали їм, хто вони, з якою метою прийшли на Білорусь, і запропонували запізнатися з підпільною літературою, де точніше з'ясовано наші цілі боротьби.

Вислухавши їх, господар покрутив заперечливо головою, відмахнувся руками: "Політика не моє діло, - каже. - Хочете пол іти кувати, так їдьте до Москви, в нас такими речами не займаються".

На те йому син: "Заспокійся, тату", - відтак попросив повстанців, щоб показали йому свою літературу.

Взяв по летючці, собі й сестрі. Прочитавши її, сказав: "Хоч ми комсомольці, однак ідея самостійної Білорусі нам до душі. Завтра вихідне, і ми будемо вдома, тож залишіться в нас на день. Розкажете докладніше про українську боротьбу, може, ваш досвід і нам придасться".

- Ми так і зробили, - розказував далі Ярий. - Нас кількох заквартирувало на горищі, а решта групи відійшла у ліс. Ми розповідали їм про нашу підпільну боротьбу, а вони ділилися з нами про життя і недолю їхніх людей. Син нарікав, що старі, так ось як його батько, всього бояться. Просив залишити йому летючок, він розповсюдить їх серед молоді.

В суміжних білоруських районах повстанці з Полісся мали чимало симпатиків серед населення. В поворотній дорозі Ярий вступив до знайомої йому родини. Побачивши його, господиня врадувалася, стала розповідати свої клопоти і на дорогу обдарувала картопляними бубликами. Коли вже відходили з хати, важко зітхнула, мовивши: "Ех, хлопці, як вас не знала, то і серце не боліло. А тепер, як лиш почую стріли, завмираю і думаю в тривозі - це по вас вони стріляють".

Ярий говорив вже про щось інше, а мені не сходила з думки білоруська жінка. "Як вас не знала, то і серце не боліло..."

Поки ми ще не відійшли далеко, Орлан відбув раніше запляновану відправу з провідником Луцької округи Ярошем, знаним також під псевдом Аркас. Крім організаційних справ, була ще справа дереворитів Зота, які залишилися в бункері у Лаврові. Після мого відходу господар наглухо забив землею вхід. Під час облав нерозважно було розбивати криївку, а тепер Орлан доручив Ярошеві забрати звідти всі матеріяли, а дереворити переслати йому.

Ярош приніс Орланові пошту, що йшла з Галичини західнім зв'язком через його округу. В пошті було повідомлення про смерть заступника голови Генерального Секретаріяту УГВР, члена Проводу ОУН Осипа Дякова-Горнового. Повідомлялося, що загинув 28 листопада 1950 року в Івано-Франківському р-ні, Львівської области.