ТИСЯЧА ДОРІГ

Вістка нас ножем прорізала. Знову не стало чільного представника підпільної боротьби, а ми утратили вірного друга, з яким Орлан виростав з юних років. До Орлана, що був територіяльно віддалений від Головного Проводу, який зосереджувався в Галичині, не всі вісті доходили. Осип завжди знаходив час і місце у своїх офіційних листах накінці розказати Орланові про нашого сина, про долю знаних нам людей, переказати вістки із закордону, яких не публіку-вано офіційно, та ще інші справи, що нас цікавили. Ми завжди трепетно очікували листів від нього. Більше вони вже не прийдуть...

Через Стир переправились човном, замінилися зв'язкові, і ми подались поліськими лісами на захід. Лісові смуги влегшували підпільникам перебування, проте "органи" добрались і до лісів. Тут часто простягались багна, так що пройти можна було тільки певними місцями. Саме на тих місцях, дорогах і перехрестях опергрупи тримали засідки. Цього літа по лісах вешталися картографи, вимірювали місцевість, а з ними завжди опергрупи з собаками - на випадок, як натраплять на повстанців або повстанці на них. Минулої осени ми мало що не найшли на них.

У Колківському р-ні ми зустрілися з районовим Лисенком. Він був кремезний чоловік, під п'ятдесятку, лисий, з чого, мабуть, і пішло його псевдо. Походив з того ж району, за спокійних часів авторитетний господар, він і дотепер мав повагу серед населення. Лисенко робив враження дуже серйозної людини; зодягнутий у порядну одежу, одне слово - поліський аристократ. Однак під його зовнішньою строгістю крилася батьківська душа. Дбав про своїх підпільників, як про рідних дітей, і в розмові зі мною його бойовики не жаліли слів признання для нього.

Тут, на Поліссі, повстанці не хлопці, а щире золото. Вони не тільки поможуть один одному, поділяться з тобою, але й віддадуть останній кусок свого чорного хліба. Та хіба ж тільки тут? Куди не проходила, а пройшла немало, всюди помічала, як то важка боротьба з'єднала нас в одну родину, наче перших християн у катакомбах. Побачивши, що вночі кульгала в дорозі, ранком, хоч які були втомлені, але, поки лягли поспати, сплели мені постоли. "Далі буде ще більше мокляків. Ось маєте постоли, в них буде вам легше йти, як у чоботах, та й вони висушуються скоріше".

У Мельницькому р-ні ми розсталися з Ярим, він передав нас районовому Турійського р-ну Хомі, що прибув з бойовиком Дмитром. З ними відійшли до їхньої криївки, що була на хуторі в молодого господаря в селі Ставок.

У криївці застали Олексу. До УПА він вступив ще за німецької окупації і в 1943 році був важко поранений в ногу в бою з військами гестапо. Його напрямили до шпиталя в Сокалі, але поки туди доставили, кинулась гангрена і треба було ногу ампутувати. Опісля повстанці перевезли Олексу, вже інваліда, в Грубешівщину, де він прожив до 1946 року, коли почалася репатріяція українського населення. Під час перебування на Закерзонні співпрацював з підпіллям і УПА. Підпілля постаралося йому про документи, з якими він переїхав враз із переселенцями в Молдавщину. Не хотів жити, як казав, на чужині, тож повернувся в Ковельщину, його родинні сторони. Тут нав'язав контакт з підпіллям, оволодів письмовою машинкою і сповняв функцію машиніста у Хоми. В Олекси були жінка і восьмирічна доня, однак він не навідувався до них, щоб їх не наражати. Отже, ми стрінули "закерзонця".

Дмитро був з 1922 року народження, теж з Ковельщини. Тихої, м'якої вдачі, рідко сердився, та й то якось без злости. Його жінку і доню, якій тоді було років дев'ять, вивезли на Сибір, уже другий раз. Після першого вивозу, по двох роках жінка втекла з дитиною з Сибіру. Виснажені, змарнілі, вони переховувались у своїх знайомих. Коли Дмитро довідався про них, прийшов їх відвідати. "Як тільки я ввійшов у хату, вона простягла свої худенькі, як патички, рученята і з криком "тату!" кинулась мені в обійми і так пригорнулась, так прилипла, якби ніколи не хотіла від мене відорватися", - оповідав мені. Жінка з дитиною не наховалися довго, по кількох місяцях МВД віднайшло їх і знову вивезло. Ось така одіссея сім'ї Дмитра.

Я слухала його, і біль кліщами стискав мені серце за його жінкою, дитиною, за моїми, за всіма нашими дітьми, що ніколи в житті не пригорнуться до своїх батьків і матерів.

Хома належав до трохи молодшого покоління, був з двадцять сьомого року народження, теж з Ковельщини. Якщо судилось йому нескоро загинути, перед ним стелився широкий шлях, і він вже сміливо, з вірою в свої сили вступав на нього. Високого зросту, ставний, повен енергії, з інтелігентним вродливим обличчям. Це була розумна молода людина з широким колом зацікавлень, яка любила вчитися і пізнавати життя. Мріяв бути призначеним на працю в східніх областях. Взагалі, то були часи, коли підпільники ставали одержимі бажанням працювати на тих теренах. Нераз, маршуючи темними ночами, я снувала в уяві чернігівські ліси, Дніпро, Київ, зводила дискусії з комсомольцями. Чого то не насновувалось-намріювалося в тих мандрівних ночах...