ТИСЯЧА ДОРІГ

Пресвятая Покровонько,
Накрий мені головоньку
Чи то вінком, чи півкою,
Аби-м не ходила дівкою.

Поза північ ми прибули в Цуманський ліс і в ньому затрималися, Іван та ще один пішли на зустріч до зв'язкових з Цуманського р-ну, а ми розклали вогонь. Не вогонь, лише розжарили декілька сухих коренів, які не давали полум'я ні диму, тільки жевріли та виділяли багато тепла. Ніч була холодна, з хрустким приморозком. Щоб хоч трохи задержати тепло, ми порозвішували кругом вогнища на деревах палатки й розляглись погрітися, знаючи, що зв'язківці не вернуться скоріш як через кілька годин. Було так тихо в лісі, що ми чули, як на віддаленій від нас дорозі проскрипів віз, опісля задержався. Завтра Покрови, мабуть, їхав колгоспник на базар до Цуманя. Вибрався на день раніше і заночував у лісі.

Зогріта теплом, я скоро заснула. Пробудилась щойно, як вернулися зв'язкові із зустрічі. З ними прийшли свіжі зв'язківці, Дмитро і Чорний. Вони принесли пакети пошти, яка прийшла зв'язком із півдня. Ранком привітаюсь, подумала спросоння, і, закутавшись ще міцніше в куфайку, знову заснула.

Недовго я спала, коли раптом мене розбудив пронизливий свист і водночас гострий біль у стегнах. Розплющила очі й бачу, що хлопці хильцем відбігають у темінь лісу. Жар з вогнища розкиданий на всі боки, а я лежу в гарячому попелі. Схопилась рукою за пекуче стегно, однак не відчула дотику. Тіло було задеревіле, а долоня мокра від теплої крови. Я була поранена.

Що тут діється? Пробую підвестись, але в очах почорніло, і я знову зсунулася в попіл.

- О-о-о-х, я вмираю, - зачула слабкий стогін Колодки. Довкіл темрява, ні душі.

Запанувала тиша, серед якої донеслось ледь чутне харчання за моєю спиною... все тихше, повільніше, потім, я наслуховую, замовкло.

Обвела кругом уже звиклим до темряви зором. Клаптики порваного паперу снігом біліли довкруги, а з порозвішуваних палаток тільки тряптя звисало. Я зрозуміла, що, коли спала, тут скоїлося щось жахливе, тільки не знала що.

Не знали також усі інші, що сиділи довкола вогню. В першім моменті вони подумали, що нас підстерегла опергрупа, яка, мабуть, десь поблизу тримала засідку, та кинула поміж нас гранату. Тому всі відбігли від вогню, сподіваючись нового нападу. Одначе скрізь було тихо. За кілька хвилин дехто з хлопців став наближатися до мене. Неподалік від вогню теж лежав поранений Колодка.

- Де провідник? - запитував хтось подальше тихцем. Двоє винесли мене з попелу, положили на боці.

У лісі далі панувала тиша, ніхто не стріляв. Тоді прийшло на думку, чи на тому місці, де ми розклали вогнище, не врилася в землю бомба під час війни. Розігрівшись, вона могла вибухнути. Перевірили докладно місце, але не знайшли жодних зрушень поверхні, лише порозкидуваний жар. Ми далі стояли перед загадкою.

До того часу вже майже всі повернулися. Кожен був важче або легше поранений, і всім заклало вуха на деякий час. Орланові осколок лиш подряпав груди. Тільки Чорний, що в критичний час відійшов був по дрова до вогнища, залишився неушкодженим. Двоє важко поранених: Колодка - в груди, я - в ноги.

Взялись відшукувати, кого бракуває. Виявилося, що Ата. Там, звідкіля доносилось до мене харчання, знайшли його рознесене тіло, з одірваною головою, розпанаханими грудьми, повідриваними руками і ногами. На місці, де він сидів, чорніла в землі яма. Тепер вже не було сумніву, що саме в тому місці стався вибух. Ат розпаковував пакет літератури, що прийшла зв'язком, і в той час вибухнула бомба, впрепарована в пакет.

З'ясовувати подробиці тепер, коли кожна хвилина важила нам життя, не було часу - треба якнайскоріш вийти з ситуації, в якій ми опинилися з двома важкопораненими. Вибух був тонкий і пронизливий. У таку тиху ніч його могла почути опергрупа, що часто тримала в лісі засідки, або й сексот на підслуху. Нам слід було якнайдалі відійти звідси. Та насамперед треба похоронити Ата, дати пораненим першу поміч, визбирати кожний клаптик паперу, поздіймати з дерев клапті палаток і так замаскувати місце постою, щоб воно нічим не прозраджувало трагедії минулої ночі.

Тим часом ми, поранені, дрижали з холоду. Нас прикрили кусками палаток, розклали вогонь. Один пішов по воду, щоб зробити перев'язку. А тут, на лихо, за нею до джерела треба було йти більше кілометра, дарма що Полісся мокне у воді.

... Поки викопали гріб, був уже ясний ранок. Мене поклали боком, і я з глибоким смутком приглядалася, як хоронять Ата.

Бережно зложили повідривані частини тіла й обвили найбільш оцілілою палаткою. А ще поки обгорнули його, Орлан витягнув з кишені мундира скривавлені записну книжечку, ще один нотатник і дві мережані хустинки - стільки пам'ятки по Оксані. Хустинки вложив назад. Тоді мовчки опустили тіло в могилу.