ТИСЯЧА ДОРІГ

Так ми прожили близько місяця, протягом якого я ближче пізнала Колодку. Ми спільно обговорювали наше "меню", придумували, чим його урізноманітнити, щоб більше смакувало робітникам. Я не могла навіть сісти, тож він понаносить кругом мене кастрюль, і я, напівлежачи, помагаю йому робити галушки чи що там, і при тому розповідаємо одне одному всяку всячину. Як я любила слухати оповідань цього скромного поліського хлопця! Своїм тихим і лагідним голосом він провадив мене крізь своє дитинство, юність, опісля роки повстанської і підпільної боротьби.

Колодці було двадцять п'ять років, поліщук - з Коспотільського або Деражненського р-ну. Виростав у національно свідомій родині, в нього був дядько, який ще до війни організував культурно-освітнє життя в їхньому та в довколишніх селах. Він мав великий вплив на формування світогляду Колодки. Як підростав, дядько приносив йому читати історичні книжки, вів з ним цікаві розмови, за що юнак обожнював його.

Вдома жив також дід. З усіх синів, мав Колодкового дядька, що був наймолодший, за свого улюбленця. Хоч як дід його любив, однак не схвалював громадської роботи, яку той провадив. Нераз дорікав: "Яку це Україну ви, молоді, вигадали? Через вашого Петлюру цар програв, і до власти в Росії прийшли всякі босяки".

Дід не признавав змін, що настали по Першій світовій війні, він надалі респектував старий лад. До польської влади ставився з презирством: "Хіба це держава? Мале таке, біднота". Не поважав поляків, не визнавав їхньої валюти і за Польщі продавав воли тільки за царські золоті рублі. Прийшли в тридцять дев'ятому большевики - він і їх зневажав. Опісля знову війна, прийшли німці, і стала творитись УПА. До неї вступив його син, хотів іти і внук, Колодка, але був замолодий. Однак уже й тоді помагав УПА. Бувало, з товаришем дістануть від командира завдання занести пошту в призначену місцевість, а на охорону командир призначить їм одного кріса. Хлопці вже вміли обходитись зі зброєю.

Дійшовши під село, товариш просив:

— Дай мені кріса, я понесу.

— Ні, наперед понесу я, а тобі вже дам під другим, - і, задерши вгору голову, я йшов з крісом по селі. Мені здавалося, що всі люди дивляться на мене, - посміхався згадуючи.

— Дядькові недовго судилось воювати в УПА, - розповідав далі. - Загинув за німців у бою з гестапівцями, коли я також уже був в УПА. Як побачив дідо мертве тіло свого улюбленця, коли й мене принесли додому пораненого, щойно тоді зрозумів, що таке Україна.

З того часу дід переродився, чим міг став помагати повстанцям. Коні їм свої віддав, на розвідку по селах ходив, старенький. Як тільки прийшли вдруге большевики, зразу по війні вивезли його батьків на Сибір. Діда, покищо залишили на місці, але не давали йому спокою: говори, переконуй свого внука, нехай вийде з лісу, вернемо йому батьків з Сибіру. А дід переказав Колодці: "Хай вже краще пропаде родина, хай і мої старі кості везуть на Сибір, але ти, сину, не йди до них, не посором нашого роду", - і тихцем далі передавав повстанцям то меду, то масла, все, що мав.

Була вже середина листопада, як прийшов Буйний з трьома людьми, своїм заступником Романом та бойовиками Сірком і Хмарою. Я ледве викараскалася з криївки і перший раз по місяцеві вдихнула холодне свіже повітря лісу. Так змарніла за той час, що з мене тільки тінь залишилася. Важко було розставатися з Колодкою, я щиро жаліла, що не будемо разом зимувати. Він уже снував пляни, хотів -залишитися в Орлановій охороні. Так воно б і сталося, якби не те, що в Буйного рішуче не було більше місця на зимування.

Між Дмитром і Чорним не запанувала тісна дружба, як звичайно бувало у зв'зкових ланках. Мабуть, причиною було велике недбальство Чорного, що дуже сердило Дмитра. Ніколи не забуду їхніх трудів, щоб допомогти нам, раненим, їхні повні небезпек вилазки до сіл за медикаментами, харчами, до лісу по воду... Однак ці постаті в моїй пам'яті вже затягнулися мрякою. Зате з усією виразністю зринає образ Колодки, друга спільної недолі, людини шляхетної й ніжної вдачі. Попри всю безвихідь становища, він і надалі вбачав глузд у нашій боротьбі, бо непохитно вірив у справедливість справи, за яку ми стояли. В моїй пам'яті образ Колодки зберігся чистим, цього хлопця я полюбила, як рідного брата, і за такими, як він, залишилася в моїй душі туга на все життя.

Перед нами була доволі далека дорога - за одну ніч ми мусіли продістатись з північної частини Цуманського лісу в Клеванщину. Я й надалі не могла ходити, і треба було мене якось транспортувати. Недобре забирати в колгоспі коня так пізно восени і тим самим насторожувати опергрупи, тому придумали другий спосіб. Дмитро дістав на селі малий візок, яким селяни, самі впрягаючись, возили з лісу дрова на опал. Поклали мене на візок, Чорний і Дмитро ще відпровадили нас до половини дороги, і там ми попрощалися, щоб уже ніколи більше не побачитись.

НАСТУПАЄ ЗИМА НА П'ЯТИ