ТИСЯЧА ДОРІГ

Крім ліків і бандажів, що ми мали в похідних торбах, тут не було жодного запасу, та ще й ніхто з них не вмів перев'язувати ран. До того ж, бракувало води. Через надмір води, в тих теренах не можна було викопати глибшої криївки, а в тому якраз місці ми не могли до неї докопатися. Знайшли трошки підшкірної води, білої, як молоко, в ній немислимо було прати бандажі. їх потребували багато, мене бандажовано від стіп до пояса, бо, крім ран, була обпечена. Через кілька днів занечищені рани злились докупи і поробилися великі. Не було іншої ради, треба було хлопцям ходити по чисту воду з банками до кринички в лісі, біля якої опергрупи часто тримали засідки. Якби хлопці загинули, Орлан з двома хворими залишився б у терені, де не знав ні населення, ні лісу, в якім ми перебували. Тому воду вживали дуже ощадно. В рани Колодки в легенях напхалась вата з куфайки, в ній він був зодягнутий під час розриву бомби, а мої були набиті листям і землею. Ніхто з присутніх не вмів нам їх вичистити за першим разом, лиш кожної перев'язки витягали з ран потрохи вату, листя, тріски та землю. Спочатку робив мені перев'язку Дмитро, опісля навчився на моїх муках Орлан Робили це дуже невміло, і я, не тямившись з болю, просила, хай би мене дострелили, як мають так мучити.

Невживана протягом довгого часу криївка не мала цикру-ляції повітря, хоч надворі вже було зовсім холодно. Через брак кисню вдень лямпа не горіла, ми сиділи напотемки, тільки вечорами відкривали вічко на вході й ранком закривали. Вночі варилось їжу на примусі, робилось перев'язки, пралось бандажі, їх розвішувано на шнурку у криївці, щоб були сухі на другу ніч. Поки їх закупили в місті, на перші бандажі пішли мої сорочки й Орланова вишита сорочка. Про гігієну тут і думати було дико, коли треба було щадити кожну краплину води. Все таки застосовувано її допустимий мінімум, стере-лізовано принаймні ті бандажі, що їх прикладано безпосередньо до ран. Воно, однак, небагато помагало, рани гоїлися дуже повільно, мені вже кинулось дике м'ясо, а мої санітари навіть не пізнавали його на ранах.

Закупку конечних медикаментів мусіли робити з великою обережністю, щоб тебе не переловило покупця. Також не пороблено в криївці харчових запасів, і, взагалі, хлопці не були господарні, інші групи до того часу вже приготувались на зиму, а вони не поспішали. В додаток, ще й ми тут опинилися в такій порі, їм і нам на біду.

Треба ж було думати про зимування, треба було вибрати криївку і забезпечитись харчовими продуктами. Ще мав відбутися зв'язок з надрайоновим Клеванського р-ну Буйним. Ми вже зустрічалися з ним у бункері окружного провідника Уляна 1949 року. Саме через його терен ішла по зв'язковій лінії пошта, в якій була вмонтована бомба. Буйний прийшов на зустріч і домовився з Орланом, що через кілька тижнів прийде вдруге і ми обоє відійдемо в його бункер, що на хуторі. В тому терені легше буде дістати медикаментів і також має санітарку, яка заопікується мною. Воно краще і для наших теперішніх опікунів, без нас їм лише з одним раненим Колодкою легше буде влаштуватись на зиму.

Одначе ніколи не можна було покладатися тільки на одну розв'язку, хіба що вже приходив край. Буйний міг загинути, або його криївка могла провалитись, тому довелося тут, у Дмитра, готуватися до зими. А надворі вже листопад, найвища пора.

Забезпечившись сяк-так харчами і медикаментами, Орлан, Дмитро і Чорний ходили ночами будувати криївку. Подалі в лісі заготовляли потрібне на одну ніч дерево, зносили його і тоді видовбували землю. Тут була піскова земля, тому відразу укріпляли видовбаний простір кругляками, щоб не засипався. Місцеві хлопці ніколи досі не довбали криївок, а будували їх розколом. Вони впорювались з будовою за кілька ночей, тоді як довбану криївку треба вибирати кілька тижнів. Спочатку хлопці намагалися переконати Орлана, що тут не вдасться її видовбати, але Орлан вже брав у піску і знав, що воно можливе, тільки треба попрацювати багато важче. Так вони ночами будували бункер упродовж двох тижнів, а перед ранком вертались до криївки, струджені, голодні.

Ще поки стали будувати новий бункер, через який тиждень після нашого перебування в криїці, Колодка вже міг помалу рухатися по криївці. Рани на його ногах уже не так його боліли, але рана в легенях не гоїлася, з неї все ще виділялася гнійна матерія. Коли копали бункер, Колодка вже вставав і приготовляв їжу для робітників. Ті, поївши, закривали криївку і зразу, поки ще світилась лямпа, робили нам перев'язки своїми зашерехлими руками. Тоді лямпа гасла.