ТИСЯЧА ДОРІГ

Крім нас, ранених, усі стали над свіжою могилою. "Прощай, Вічна Тобі пам'ять, дорогий друже", - з трудом промовив Орлан приглушеним від зворушення голосом. Йому важко було вимовляти слова, і мовчанка, в якій вони стояли з похиленими головами, віддаючи покійному останній німий салют, була промовистіша за слова.

Побіч мене дрижачим голосом шепотів поранений Колодка: прощай, друже провіднику...

Похоронили, зрівнюючи могилу з землею. Ще й листям дубовим притрусили, щоб впізнати її не можна було, щоб ворог ще й по смерті не безчестив тіло повстанця. А в мене душа бунтувалася, роздерта болем. "і на тім кінець? - не могла я погодитися. - Людина ж віддала життя за інших і ось пропаде безслідно. Навіть ворог не занотує його смерти, відзначаючи свій успіх. Ніхто ніколи не віднайде його могили, не схилить голови над нею, не прокаже молитви за його душу. Яка жорстока несправедливість..."

Був уже день, коли ми залишали місце з дорогою нам могилою. Обпершись на друзів, з великим трудом ішов Колодка, а мене несли на ношах.

***

Орланові треба було точно з'ясувати, звідки завдано удару, що накоїв нам стільки лиха. Стали послідовно відтворювати кожну дію, яка відбулась тієї ночі на постою.

Пошта, яку принесли зв'язкові, ішла до Орлана з півдня. її мали направити по лінії в Ковельщину, тим часом Орлан змінив пляни, вертався звідти, і вона його застала тут. Пошта йшла від Василя Коваля лінією через Рівенську область, у ній були листи і два більші пакети літератури.

Не чекаючи до ранку, Орлан відразу взявся прочитувати листи при світлі вогню. Ат тим часом розпаковував пакети літератури і звіряв з реєстром, який завжди вкладалось наверх пакета. В криївці звичайно це робила я, але тут я спала, й Ат запропонував свою поміч. Перевірив один пакет, але коли розпакував другий, то зголосна завважив, що в ньому немає реєстру. Підніс кілька примірників, з надією, може, часом вкладено його всередину, і в той момент вибухнула бомба.

Бомба, вкладена в пакет, була так вмонтована, що, підносячи верхні примірники, Ат її підірвав. Він тримав пакет на колінах, тому його рознесло на шматки. Я лежала найближче до нього, й мені осколки посікли халяви в чоботях, але найбільше поранили там, де вже чоботи не сягали. Колодка якраз стояв у той час, поправляв вогонь, він був поранений в груди та трохи легше в ноги. Всі інші сиділи довкола вогнища, і це врятувало їх від смерти та більших поранень.

Пакети були адресовані до Орлана, отже органи безпеки точно знали, до кого направляють бомбу. Мабуть, розраховували, що пошта застане його в криївці. Силою детонації вона не тільки убила б усіх там присутніх, але й розвалила б криївку. Якщо б хтось чудом не загинув від бомби, його живцем засипала б земля.

Вибух був настільки потужний, що, як опісля ми довідалися, його чула група повстанців, яка квартирувала в лісі за шість кілометрів. А до села було ближче. Очевидно, від самого ранку до ночі ми були в гострому бойовому поготівлі й у ситуації, неможливій до відступу з двома пораненими, готовились до найгіршого.

Вдень Орлан переглянув книжечку покійного, опісля подав її мені. Розділювала склеєні ледве присохлою кров'ю сторінки Атового інтимного життя, думок, повних туги за покійною любою дружиною, прочитувала вірші, які зрідка писав і відчувала, що він прийшов за нами сюди, на новий постій, він серед нас і ми надалі, з його книжечкою в руках, ведемо щиру, задушевну мову...

Звідки знати... може, й дотепер під Святу Покрову заночовує в лісі селянин, у дорозі на базар до Цуманя. Коли вдосвіта у цей день Свята УПА в лісі настає тиша й дуби стають "на струнко" над прихованою могилою повстанця, може, в тихому шепоті листя він зачує слова командира Ата, вписані в його записнику й освячені його ж кров'ю:

Нас мучили, нас катували,
Плювали нам в лице,
Та ми
Осанна їм не проспівали...

Врешті минув день, увечері відійшов Іван з другом у свій терен, а Орлан і нас двоє поранених залишилися з місцевими зв'язківцями, Дмитром і. Чорним.

Тепер уже не було мови про відхід Орлана на схід. Він тільки вислав Дмитра полагодити зв'язок, а сам роздумував, де зазимувати. Насамперед треба було десь знайти криївку, щоб примістити поранених. Зв'язкові тут не мали підходящої. Старі, викопані в піску, позасипувались, а на зиму вони ще не вибрали собі нової. Все таки мали десь далі в лісі невеличкий старий, невживаний бункер і нас до нього відвели..

Бункер був настільки низький, що в ньому не можна було встати на весь зріст, ще й увесь покритий цвіллю. Орлан з хлопцями вичистили його та приготували нам "ліжка", нарвали в лісі сухої трави і наклали на долівку. Траву застелили порваною палаткою і моїм дощовиком.