ТИСЯЧА ДОРІГ

Донька господарів, у яких був його бункер, зав'язала романс із участковим міліціянтом, присланим туди хтозна-звідки на роботу. Батьки були рішуче проти такого кохання і просили Дубового, щоб вплинув на неї, напоумив. Однак було запізно, вона вже завагітніла. Довідавшися про це, батьки не переставали дочці дорікати. Вона, однак, далі зустрічалася зі своїм міліціянтом і вкінці прозрадила йому, що в батьків є криївка. Він докладно випитав про розміщення бункеру, вхід до нього, де продухи, і ще тієї ж ночі надранком з'їхав спец-загін. До господаря навіть не говорили, тільки оточили подвір'я, знайшли продухи і кинули всередину загазовану гранату. Все діялося швидко і несподівано. В бункері був Дубовий з юнаком, нещодавно прийнятим до підпілля. Почувши в досвітню пору великий рух нагорі, Дубовий, напевне, зорієнтувався, що криївка заатакована. А коли бункер став виповнюватися підозрілим запахом, що надходив з продухи, вже точно знав, у якій ситуації опинився. Може, почав і засипляти, однак ще встиг знищити нотес із записами про зустрічі й, обнявшись з юнаком, вложив між ними гранату... Так їх рознесло вибухом, що МҐБ навіть не могло зробити світлин до своїх архівів. За винагороду, дівку враз із міліціянтом МҐБ поселило десь в іншій області, а батьків вивезли на Сибір.

Від Василя Коваля Дубовий ніс і пошту до Орлана. З огляду на пізню пору, видно не міг переслати її торік і затримав у себе, щоб вислати весняним зв'язком. Про це повідомив Орлана Коваль наступним листом.

Після смерти Вівчара загибель Дубового, командира УПА-Північ, лицаря Хрестів Бойової Заслуги, була черговою найбільшою втратою для підпілля на ПЗУЗ. Вже не було тут ким заступити його, палкого воїна з багатющим досвідом партизанської, а згодом підпільної боротьби. Ті, які гинули першими і залишали за собою ще численні ряди борців, могли повторити слова Святослава: "Я гину, а ви самі промишляйте далі". Тепер уже настала пора, коли не було ким заступати тих, що полягли.

В ті часи збройна боротьба проти режиму не була головним завданням підпілля. Ним була освідомна робота серед населення. Зброю ми й надалі носили, але для самооборони, тому що нас переслідували озброєні до зубів загони державної безпеки. Тисячі примірників підпільної літератури ішло із західніх областей у східні, а в Західній Україні нав'язувались контакти з земляками, що сюди прибули і влаштувались тут на роботу. Підпільники, які відходили на працю в сусідні області, мостили дорогу визвольним ідеям і здобували для них підтримку в населення.

Власне національно-освідомних акцій підпілля совєтський режим дуже собі не бажав. Він волів, щоб ми вже сиділи в Західній Україні й не йшли в області на схід від старої польсько-радянської границі, не ширили там боротьби.

Окупація була одна по всій Україні, проте умовини для ведення боротьби дуже різнилися. Переважна більшість населення в західніх областях симпатизувала визвольному рухові, однак люди були вже перевтомлені боротьбою. Безнастанні облави, які залишали руїни в кожній хаті, арештування, вивози на Сибір, смуток переживання убивств повстанців, що були їхніми дітьми, чоловіками, батьками, - всі ті лиха довели людей до крайньої втоми. Цей психічний стан змушував людей ховатись у свій кокон самозбереження, уникати всіх теперішніх, а також майбутніх небезпек.

У теренах на схід від Західньої України терор трохи послабшав. Там і надалі арештовувано людей, що були вивезені німцями на роботи, працювали за часів окупації в якійсь установі, або тих, хто порушував "трудову дисципліну" в колгоспі й на виробництві. Однак тих репресій не можна було рівняти з терором, який шалів проти "націоналістів" і "бандерівців" у Західній Україні. Через те там підпільникам ставало працювати трохи легше, як на старих теренах. Натомість багато важче доводилося з базою прожиткового забезпечення. Залишився ще один фактор. Східній українець був "зжитий" з окупантом, він не мав супроти нього відпорности, яку мав його брат в приєднаних західніх областях. Коли вдавалося вислідити підпільну мережу на східніх землях, МҐБ там було легше, як в Західній Україні, розвинути свою агентуру.

Наспіла весна, прийшла пора на кампанію збирання "добровільної" позики державі. Щороку могутня імперія вимагала позики у своїх злиденних громадян. І знову, як і в минулих роках, натискали на людей, а тих, хто не "позичав", забирали з хат і замикали в льохи сільрад ¦- тільки за те, що вбогі селяни не мали чим порятувати державу. В Борохові запроторили в льох вагітну жінку, яка захворіла і передчасно народила дитину.

Щоб набратися трохи сил, які так висмоктувало довгочасне перебування в підземних бункерах, ми прожили травень наверху в лісі і звідти полагоджували зв'язки. Ще взимку я стала марніти, почала кашляти, і кашель не припинявся, мабуть, починалася туберкульоза.