Трагедія в трьох діях

– Вони помиляються, Саттертвейте. Всі вони помиляються. Втелющили собі в голову цього дворецького. Дворецький втік, а отже, він убивця. Але це маячня. Нічого не сходиться. Не можна оминати увагою друге вбивство – те, що сталося в моєму будинку!

– Ви досі вважаєте, що ці дві смерті пов’язані?

Містер Саттертвейт поставив запитання, хоча подумки вже ствердно на нього відповів.

– Боже, та хіба вони можуть бути не пов’язані? Все вказує на це… Ми мусимо знайти спільне – людину, яка була на обох прийомах.

– Так, – погодився містер Саттертвейт. – Але це буде не так просто, як здається на позір. Спільних факторів забагато. Чи розумієте ви, Картрайте, що майже всі, хто були на прийомі у вашому будинку, були й тут?

Сер Чарльз кивнув.

– Звісно, я це розумію – а ви здогадуєтеся, які висновки можна зробити з цього за допомогою дедукції?

– Я не встигаю за вашою думкою, Картрайте.

– Хай йому грець, ви що, вважаєте це збігом? Та це ж навмисне було зроблено. Як так сталося, що всі люди, що були свідками першої смерті, стали свідками й другої? Випадковість? Ні за що. Так і було задумано, то був план Толлі.

– О! – видобув містер Саттертвейт. – Так, це можливо…

– Так воно і є. Ви знали Толлі не так добре, як я, Саттертвейте. Він собі на умі, та й дуже терплячий. За всі роки, що я його знав, він ніколи не озвучував хапливих висновків чи суджень. Ви тільки подумайте: одного вечора в моєму будинку вбили – так, вбили, тут я слів не добиратиму – Беббінґтона. Весь цей час Толлі посміювався з моїх підозр, але в нього були власні. Він про них не говорив: це не в його репертуарі. Але тихесенько, сам собі він складав план. Я не знаю, чим він керувався. Не думаю, що він підозрював когось конкретного. Він вважав, що хтось із цих людей винний у вбивстві, і вирішив якимось чином визначити, хто саме.

– А як щодо решти гостей, Іденів і Кемпбеллів?

– Маскування. Щоб його задум не був такий очевидний.

– І в чому, на вашу думку, був його план?

Сер Чарльз стенув плечима – підсилений чужий жест. Він був Арістідом Дювалем, генієм секретної служби, який прикульгував на ліву ногу.

– Звідки мені знати? Я не чарівник. Вгадати я не можу. Але план точно був… І провалився, бо вбивця виявився трохи розумнішим за Толлі… Він напав першим…

– Він?

– Чи вона. Отрута – зброя як чоловіків, так і жінок. Жінок навіть частіше.

Містер Саттертвейт мовчав. Сер Чарльз допитувався:

– Ну ж бо? Ви що, не згодні? Чи ви на боці громадської думки? «Це зробив дворецький. Він убивця».

– А як ви поясните втечу дворецького?

– Я про це не думав. На мій погляд, вона не варта уваги… Її можна якось пояснити.

– Наприклад?

– Ну, скажімо, поліція має рацію: Елліс – злочинець, який працює ну нехай на банду крадіїв. Він отримує цю посаду за фальшивими документами. Потім убивають Толлі. В якому становищі опиняється Елліс? Людину вбивають, а в будинку – крадій, чиї відбитки є в Скотленд-Ярді і якого знає поліція. Ну ясна річ, що він тікає світ за очі.

– Таємним ходом?

– Та який там таємний хід! Він вислизнув, коли один із недоумкуватих констеблів, що спостерігали за будинком, заснув.

– Це здається вірогіднішим.

– Ну, а що ви думаєте, Саттертвейте?

– Я? – перепитав той. – Те саме, що й ви. Я з вами згоден. Дворецький, як на мене, – це хибна зачіпка. Я думаю, що сера Бартолом’ю та бідного старого Беббінґтона вбила та сама людина.

– Хтось із гостей?

– Хтось із гостей.

Хвилину-дві вони мовчали, а потім містер Саттертвейт невимушено запитав:

– На вашу думку, хто?

– Господи, Саттертвейте, та звідки ж мені знати?

– Звісно, ви не знаєте, – м’яко сказав містер Саттертвейт. – Та я думав, можливо, у вас є якась думка. Ну, тобто я не мав на увазі чогось наукового чи обґрунтованого. Просто здогадка.

– Ні, немає…

Сер Чарльз на хвилину замислився, а потім вигукнув:

– Слухайте, Саттертвейте, щойно я над цим замислююся, починає здаватися неможливим, щоб хтось із них це зробив.

– Я думаю, ваша теорія правильна, – задумливо промовив Саттертвейт. – Я маю на увазі те, що сер Бартолом’ю намагався зібрати підозрюваних. Треба також узяти до уваги те, що декого він не запросив. Вас, мене та місіс Беббінґтон, наприклад. І молодого Мендерза теж, він не був серед запрошених.

– Мендерза?

– Так, він опинився там випадково. Його не запрошували і не чекали. Це виводить його з кола підозрюваних.

– І драматургиню теж – Ентоні Естор.

– Ні, ні, вона була там. Міс Мюріел Віллз із Тутінґа.

– То вона була. Я забув, що її прізвище – Віллз.

Чарльз Картрайт насупився. Містер Саттертвейт непогано читав думки. Він безпомилково вгадав, що відбувається в голові актора. Коли той заговорив, Саттертвейт подумки поплескав себе по плечі.

– Знаєте, Саттертвейте, ви маєте рацію. Я не думаю, що він запрошував лише підозрюваних, адже там були леді Мері та Еґґ… Ні, він, певно, хотів якось відтворити умови першого злочину… Він когось підозрював, але хотів, що там були інші свідки, які могли б усе підтвердити. Щось таке…