Трагедія в трьох діях

«Так завжди здається заднім числом», – похмуро подумав Саттертвейт. Хай би як місіс Лекі зневажала поліцію, припущення інспектора впливало і на її думку. Якщо Елліс виявився злочинцем, то, звісно ж, місіс Лекі щось таки в ньому помітила.

– По-перше, він був дещо непривітний. О, чемний, безумовно, і джентльмен – як я вже сказала, він працював у шанованих родин. Але він тримався одинцем, багато часу проводив у своїй кімнаті, і ще він був – ну, я не знаю, як це описати, не знаю, – але трохи дивний…

– А ви не підозрювали, що він насправді не дворецький? – припустив містер Саттертвейт.

– Та ні, він точно працював, сер. І дещо знав про відомих людей, еге.

– Наприклад? – м’яко поцікавився сер Чарльз.

Але місіс Лекі почала говорити загадками, нічого певного. Вона не хотіла переказувати плітки слуг. Це було нижче її гідності.

Щоб вона трохи розслабилася, Саттертвейт запитав:

– Чи могли б ви описати його зовнішність?

Місіс Лекі пожвавилася.

– Він мав дуже респектабельний вигляд. Бакенбарди, сиве волосся, трохи зсутулений, а ще він почав товстішати – його це непокоїло. Руки в нього помітно тремтіли, але не від того, про що ви подумали. Він узагалі не пив – на відміну від інших дворецьких, які мені траплялися. Ще він був слабкий на очі, думаю, бо йому було боляче дивитися на світло, особливо на яскраве, від цього очі в нього дуже сльозилися. Коли він був не на службі, то носив окуляри.

– А якісь особливі прикмети? – запитав сер Чарльз. – Шрами? Зламані пальці? Родимки?

– О, ні, ні, сер, нічого такого.

– Наскільки ж усе простіше в детективних історіях, – зітхнув той. – В літературі у злочинця завжди є якась особлива прикмета.

– У нього бракувало зуба, – зауважив містер Саттертвейт.

– Можливо, сер, але сама я цього ніколи не помічала.

– Як він поводився в ніч трагедії? – трохи по-книжному запитав містер Саттертвейт.

– Ну, сер, точно я не можу сказати. Розумієте, я була зайнята на кухні. Мені не було коли спостерігати.

– Так, розумію, не було коли.

– Коли нам сказали, що господар помер, нас охопив шок. Я плакала, плакала, не могла заспокоїтися, і Беатріс так само. Молодші служниці, звісно, були збуджені, але і засмучені також. Містер Елліс не був аж такий засмучений, як ми, ну, бо він тут нещодавно, але він поводився дуже мудро і наполіг на тому, щоб ми з Беатріс випили по келишку портвейну, щоб упоратися з потрясінням. Це ж подумати тільки – весь цей час він знав, душогуб…

Фраза місіс Лекі обірвалася, в очах запалала зневага.

– Я так розумію, він зник тієї ночі?

– Так, сер, пішов до своєї кімнати, як і всі ми, а на ранок його вже не було. Тому поліція на нього й подумала.

– Так, так, дурний вчинок з його боку. На вашу думку, як він міг утекти?

– Не маю жодного уявлення. Поліцейські начебто всю ніч вартували в будинку, проте дворецького не бачили. Але вони теж люди, хай би кого там із себе вдавали, вдираючись до джентльмена в домівку і нишпорячи тут.

– Я чув щось про таємний хід, – сказав сер Чарльз.

Місіс Лекі пирснула.

– Поліція про нього безперестанку торочить.

– А він тут є, цей хід?

– До мене долітали такі чутки, – обережно сказала місіс Лекі.

– Ви знаєте, де він починається?

– Ні, сер, не знаю. Таємні ходи – це дуже добре, але зі слугами про таке краще не говорити. Від цього в дівчат з’являються дивні ідеї. Вислизнути кудись, наприклад. Мої дівчата виходять через задні двері й заходять через задні двері, і ми знаємо своє місце.

– Чудово, місіс Лекі, – думаю, це дуже мудро.

Місіс Лекі зніяковіла від похвали сера Чарльза.

– Цікаво, – вів він далі, – чи можемо ми опитати решту служниць?

– Звісно, сер. Але вони скажуть вам не більше, ніж я.

– О, розумію. Я не стільки про Елліса, скільки про сера Бартолом’ю – про те, як він поводився того вечора і все таке. Розумієте, він був моїм другом.

– Знаю, сер. Я розумію. Зараз на місці Беатріс та Аліса. Вона, звісно, працювала в їдальні.

– Так, я б хотів поговорити з Алісою.

Однак місіс Лекі вірила в ієрархію. Беатріс Черч, старша хатня покоївка, прийшла першою.

То була висока худа жінка зі зціпленими губами, яка мала агресивно-поважний вигляд.

Після кількох поверхових запитань сер Чарльз почав розпитувати про те, як поводилися гості того фатального вечора. Чи всі вони були страшенно засмучені? Що вони робили й говорили?

Беатріс заговорила жвавіше. Вона, як і багато хто, була схильна до збоченої зацікавленості трагедіями.

– Міс Сатлкліфф була сама не своя від горя. Дуже сердечна жінка, вона і раніше тут зупинялася. Я пропонувала їй випити крапельку бренді чи чашечку чаю, але вона й чути не хотіла. Натомість прийняла аспірин. Сказала, що точно не зможе заснути. Але коли назавтра я рано вранці принесла їй чаю, вона спала як дитина.

– А місіс Дейкез?

– Не думаю, що ця леді взагалі вміє засмучуватися. – З тону Беатріс було зрозуміло, що Синтію Дейкез вона недолюблювала. – Намагалася скоріше поїхати. Казала, що може постраждати її бізнес. Містер Елліс говорив, що вона відома швачка в Лондоні. – «Швачка» для Беатріс означало «ремесло». А на ремесло вона дивилася зверхньо.

– А її чоловік?

Беатріс пирснула.