Трагедія в трьох діях

– Щось таке, – погодився Саттертвейт. – На цьому етапі можна лише здогадуватися. Добре, що Літтон-Ґори, місіс Беббінґтон і містер Мендерз не мають до цього стосунку, як і ми з вами. Хто залишається? Енджела Саткліфф?

– Енджі? Мій друже. Вона дружила з Толлі багато років.

– Тоді стежка виводить нас до Дейкезів. Ви ледве не назвали їх, коли я запитав.

Сер Чарльз поглянув на нього. Містер Саттертвейт мав злегка тріумфальний вигляд.

– Мабуть, – повільно сказав Картрайт. – Тільки-от я не підозрюю їх… Просто їх легше уявити в цій ролі, ніж інших. Можливо тому, що я гірше з ними знайомий. Та хоч як би старався, я не можу уявити, чим Фредді Дейкезу, що проводить життя на іподромі, чи Синтії, яка шиє надзвичано дорогий жіночий одяг, міг заважати старий, нічим не видатний священик…

Він похитав головою, а потім його обличчя враз проясніло.

– Лишається ще міс Віллз, я знову забув про неї. Є в ній щось таке, через що про неї забуваєш. Вона найневиразніше створіння з усіх, кого я знаю.

Містер Саттертвейт усміхнувся.

– Мені подобається, що вона уособлює відомий рядок Бернса: «Один із нас записував усе». Це добре, що міс Віллз веде нотатки. За цими окулярами – проникливий погляд. Я вважаю, міс Віллз могла помітити щось важливе.

– Серйозно? – недовірливо запитав сер Чарльз.

– Зараз нам треба спершу пообідати, – сказав містер Саттертвейт. – А потім ми підемо до Мелфортського абатства й поглянемо, чи вдасться нам знайти щось корисне.

– Ви, здається, серйозно до цього поставилися, Саттертвейте, – дещо здивовано зауважив сер Чарльз.

– Я не вперше розслідую злочин, – зізнався містер Саттертвейт. – Одного разу, коли я ночував у віддаленому готелі й мені розбили машину…

Але закінчити йому не вдалося.

– Пам’ятаю, – високим дзвінким акторським голосом сказав сер Чарльз, – коли я подорожував, у 1921 році…

Чарльз Картрайт переміг.

Розділ четвертий Свідчення слуг

Коли двоє чоловіків побачили Мелфортське абатство в пообідньому вересневому сонячному сяйві, воно здалося найcпокійнішим з усіх місць на землі. Деякі частини будівлі збереглися з п’ятнадцятого століття. Абатство відновили й добудували нове крило. В нового санаторію була власна територія, і з будинку його не було видно. Сера Чарльза та містера Саттертвейта зустріла місіс Лекі, кухарка, огрядна жінка, за всіма правилами вдягнена в чорне, заплакана й говірка. Вона вже була знайома з актором і в розмові зверталася здебільшого до нього.

– Ви зрозумієте, звичайно, як мені було важко. Смерть господаря і все це. Скрізь поліція, пхають носи сюди й туди. Ви уявляєте, навіть у смітники залізли! І ще запитання, запитання, ніби й жити не можуть без запитань. Ох, до чого я дожилася, ну, таке побачити, щоб такого тихого джентльмена, та ще й сера до того ж, – ох, який то був урочистий день для всіх нас, – ми з Беатріс це добре пам’ятаємо, а вона тут на два роки менше, ніж я. І ці запитання, які ставив цей дядько з поліції – джентльменом я його назвати не можу, бо звикла до справжніх джентльменів і до того, що вони знають, як поводитися, – хай він там хоч тричі інспектор… – Місіс Лекі замовкла, вдихнула і витягла себе із заплутаного макраме своєї тиради.

– Запитання, ось про що мені велося, про всіх служниць у будинку, а вони всі такі гарні дівчата, не те що б Доріс прокидалася вчасно. Я говорю про це з нею принаймні раз на тиждень, а Вікі – вона буває нахабною, але від молодих марно очікувати гідного виховання – матері зараз про це не дбають, – та всі наші служниці – хороші дівчата, і жоден інспектор не змусить мене говорити інакше.

Так, – сказала я йому, навіть не думайте, що я скажу щось проти своїх дівчат. Вони хороші дівчата, справді хороші, і думати, що вони якось причетні до вбивства, ну, це вже повна нісенітниця.

Місіс Лекі замовкла.

– Але інша річ – містер Елліс. Я нічого про нього не знаю й не могла нічого про нього розповісти, він тут новий, його прислали з Лондона попрацювати, поки містер Бейкер у відпустці.

– Містер Бейкер? – перепитав містер Саттертвейт.

– Містер Бейкер сім років працював дворецьким у сера Бартолом’ю. Він здебільшого був у Лондоні, на Гарлі-стріт. Пам’ятаєте його, сер? – Кухарка звернулася до сера Чарльза, і той кивнув. – Сер Бартолом’ю викликав його сюди, коли влаштовував прийоми. Але містер Бейкер погано почувався, тож сер Бартолом’ю дав йому два місяці відпочинку, оплатив поїздку на море до Брайтона – ось бачите, наш лікар був справжнім джентльменом. Тож він тимчасово винайняв містера Елліса, от я і сказала інспектору, що нічого не можу сказати про цього містера Елліса, проте, з його власних слів, він працював у найвидатніших родин. І ще він, звісно, поводився дуже по-джентльменськи.

– Чи не було в ньому чогось незвичайного? – з надією запитав Картрайт.

– Дивно, що ви про це запитали, сер, бо, розумієте, і так, і ні.

Сер Чарльз підбадьорливо поглянув на місіс Лекі, і та повела далі:

– Я не можу сказати, що саме, але щось дивне в ньому таки було…