Трагедія в трьох діях

– Заспокоював собі нерви бренді, ага. Та я б сказала, радше розхитував.

– А як щодо леді Мері Літтон-Ґор?

– Дуже мила дама, – сказала Беатріс, голос її став люб’язнішим. – Моя двоюрідна бабуся працювала в замку в її батька. Замолоду вона була милою жінкою – таке я чула. Може, вона й бідна, але одразу видно, вона не порожнє місце, така розважлива, ніколи не створює клопоту, завжди так лагідно розмовляє. Її донька теж мила дівчина. Звісно, вони не дуже близько знали сера Бартолом’ю, але були страшенно схвильовані.

– А міс Віллз?

Беатріс знову напружилася.

– Я точно не знаю, що міс Віллз думала про все, що сталося.

– А що ви сама про неї думаєте? – запитав сер Чарльз. – Ну ж бо, Беатріс, усі ми люди.

Раптом кам’яного обличчя покоївки торкнулась усмішка.

У манері спілкування сера Чарльза було щось привабливо хлопчакувате. І Беатріс не могла встояти проти шарму, який так гостро відчувала театральна публіка.

– Але ж, сер, я дійсно не знаю, що ви хочете від мене почути.

– Лише те, що ви насправді думаєте про міс Віллз.

– Нічого, сер, зовсім нічого. Вона, звісно, була… – Беатріс вагалася.

– Продовжуйте, Беатріс.

– Ну, вона не належала до їхньої когорти, це вже точно. І нічого не могла з цим вдіяти. Вона щось вивідувала, сер, якщо ви розумієте, про що я, щось вивідувала й винюхувала.

Сер Чарльз заохочував Беатріс розвинути думку, але покоївка і далі висловлювалася туманно. Хоч міс Віллз наче вивідувала й винюхувала, але прикладу Беатріс навести не змогла. Просто повторювала, що міс Віллз лізла в те, що її не стосувалося.

Зрештою вони облишили цю тему, і Саттертвейт запитав:

– А молодий чоловік на прізвище Мендерз з’явився тут неочікувано?

– Так, сер, він потрапив у аварію біля нашої сторожівні. Сказав, що йому пощастило, що це трапилося тут. Звісно, в будинку вже й так було повно гостей, але міс Ліндон постелила йому в маленькому кабінеті.

– І всі здивувалися, коли його побачили?

– Так, так, сер, звісно.

Коли джентльмени запитали в Беатріс про Елліcа, та заговорила ухильно.

Вона дуже мало з ним спілкувалася. Тікати отак було дуже негарно, на її думку, проте нащо йому було вбивати господаря, покоївка не уявляла. Ніхто не уявляв.

– А як він поводився? Лікар, я маю на увазі. З нетерпінням чекав цього прийому? Може, щось собі задумав?

– Він був дуже веселий, сер. Усміхався сам до себе, так. Ніби з якогось жарту сміявся. Я навіть чула, як він жартував з містером Еллісом – з Бейкером він ніколи так не робив. Зазвичай він говорив зі слугами уривчасто, чемно, але теревенів не розводив.

– І що ж він казав Еллісу? – з ентузіазмом поцікавився Саттертвейт.

– Ну, я точно не пам’ятаю, сер. Містер Елліс підійшов до нього передати телефонне повідомлення, а сер Бартолом’ю запитав, чи точно він правильно почув прізвище, і містер Елліс відповів, що певен цього, – дуже чемно відповів, звісно. І тоді лікар розсміявся і сказав: «Хороший ти хлопець, Еллісе, першокласний дворецький. Еге ж, Беатріс, що скажеш?» А я так здивувалася, сер, що господар так розмовляє, – бо було зовсім не схоже на нього, – що навіть і не знала, як відповісти.

– А що Елліс?

– Він якось несхвально до цього поставився, бо, певно, до такого не звик. Напружився якось.

– А що було в повідомленні? – запитав сер Чарльз.

– У повідомленні, сер? О, телефонували із санаторію – повідомили, що прибула пацієнтка і що вона добре перенесла дорогу.

– А ви пам’ятаєте прізвище?

– Воно було дивне, сер. – Беатріс замислилася. – Чи то місіс де Рашбріджер, чи якось так.

– Так, дійсно, – заспокійливо сказав Картрайт. – Не надто просте прізвище для телефонної розмови. Що ж, дуже дякуємо вам, Беатріс. Можливо, тепер ми могли б поговорити з Алісою?

Коли Беатріс вийшла з кімнати, сер Чарльз і містер Саттертвейт обмінялися спостереженнями.

– Міс Віллз вивідувала й винюхувала, капітан Дейкез напився, місіс Дейкез не виказувала емоцій. Що ще? Дуже мало інформації.

– Так, дійсно мало, – погодився Саттертвейт.

– Покладімо надії на Алісу.

Аліса була спокійною темноокою жінкою років тридцяти.

Говорила вона охоче.

Сама вона не вірила, що Елліс до цього причетний. Надто по-джентльменськи він поводився. Поліція припустила, що він звичайний шахрай. Аліса була певна, що це далеко від правди.

– А ви впевнені, що він був звичайним справжнісіньким дворецьким? – запитав сер Чарльз.

– Не звичайним, сер. Він не схожий на жодного дворецького, з яким я досі працювала. Він інакше організовував роботу.

– Але ви не вважаєте, що це він отруїв господаря?

– О, сер, я не розумію, як би він міг це влаштувати. Я обслуговувала гостей разом із ним, і він не міг би нічого додати господареві в їжу так, щоб я не помітила.

– І в напої?

– Він розливав гостям вино, сер. Спершу херес, до супу, а потім рейнвейн і кларет. Але що він міг, сер? Якби щось було у вині, він отруїв би всіх – всіх, хто його пив. Господар не пив нічого такого, чого не пили гості. Те саме і з портвейном. Всі джентльмени пили портвейн. І дехто з леді теж.

– А винні келихи забрали на таці?