Трагедія в трьох діях

– Я тут пригадав, що в одного мого знаймого з Монте-Карло тут лікується родичка. Забув прізвище. Воно дивне. Чи то Рашбріджер, чи то Русбріггер, щось таке.

– Ви маєте на увазі місіс де Рашбріджер?

– Так, її. Вона зараз тут?

– О, так. Але боюся, вона ще певний час не зможе з вами побачитися. В неї строгий постільний режим.

Головна медсестра хитрувато всміхнулася.

– Ані листів, ані відвідувачів, які могли б її схвилювати…

– Але її стан не дуже важкий?

– Ну, в неї досить серйозний нервовий зрив – провали в пам’яті, нервове виснаження. Але ми скоро її підлікуємо.

Медсестра підбадьорливо всміхнулася.

– Здається, Толлі щось про неї розповідав. Вона була не тільки пацієнткою, але і другом?

– Не думаю, сере Чарльзе. Принаймні лікар такого ніколи не казав. Вона нещодавно приїхала з Вест-Індії, ой, це було дуже смішно, слухайте. Прізвище складне, запам’ятати важко, а покоївка в нас зірок з неба не хапає. Прийшла до мене й каже: «Приїхала місіс Вест-Індія». Звісно, для її розуму що Рашбріджер, що Вест-Індія – усе одне, але ж який цікавий збіг, що саме звідти ця леді й приїхала.

– Дійсно, дійсно, як цікаво. Чоловік приїхав із нею?

– Ні, лишився там.

– А, так, точно. Мабуть, я її з кимось плутаю. А цей випадок якось особливо цікавив лікаря?

– Амнезія трапляється часто, але людині медицини вона завжди цікава своїми різновидами, розумієте. Двох однакових випадків не буває.

– Дуже дивно. Що ж, дякую, було приємно поспілкуватися. Толлі дуже вас цінував. Він багато розповідав про вас, – збрехав сер Чарльз.

– О, приємно чути. – Головна сестра почервоніла і знітилася. – Такий прекрасний чоловік, така втрата для усіх нас. Ми всі шоковані, приголомшені навіть. Вбивство! Та кому треба вбивати лікаря Стренджа?! Це неймовірно. Звір, а не дворецький. Сподіваюся, поліцейські його зловлять. В них немає ні мотиву, нічого.

Картрайт сумно похитав головою, і вони пішли по доріжці до машини.

На відплату за своє вимушене мовчання під час розмови сера Чарльза та головної медсестри, Саттертвейт виказав жвавий інтерес до аварії Олівера Мендерза й засипав сторожа, не надто кмітливого чоловіка середнього віку, запитаннями.

Так, у цьому місці пробили стіну. Джентльмен був на мотоциклі. Ні, він не бачив, як це сталося. Він почув гуркіт і вийшов подивитися. Джентльмен стояв отам – якраз там, де зараз стоїть інший джентльмен. Здається, він собі нічого не зламав. Просто дуже сумний мав вигляд на своєму мотоциклі. Запитав, як називається це місце, а почувши відповідь, сказав: «Мені пощастило» – і пішов до будинку. Дуже спокійний молодий джентльмен начебто, втомлений якийсь. Сторож не бачив, як так сталося, що Мендерз врізався в стіну, але сказав, що всяке буває.

– Дивна якась аварія, – задумливо сказав Саттертвейт.

Він поглянув на широку пряму дорогу. Ані вигинів, ані небезпечних перехресть, нічого такого, що могло б змусити мотоцикліста раптом завернути в трьохметрову стіну. Так, дивна аварія.

– Що у вас на думці, Саттертвейте? – з цікавістю запитав сер Чарльз.

– Та нічого, – сказав той, – нічого.

– Дивно, звісно, – видобув актор і теж зачаровано задивився на місце аварії.

Вони сіли в машину й поїхали.

Містер Саттертвейт занурився в свої думки. Місіс де Рашбріджер – теорія Картрайта провалилася, адже така людина існувала. Але, може, річ у самій жінці? Можливо, вона була свідком? Чи, може, сам випадок був таким цікавим, що сер Бартолом’ю так зрадів її приїзду? Може, вона просто була привабливою жінкою? Коли чоловік закохується в п’ятдесят п’ять (а містер Саттертвейт бачив таке дуже часто), це повністю змінює його характер. Він міг почати радіти тому, що раніше лишало його байдужим…

Його думки перервали. Сер Чарльз нахилився вперед.

– Саттертвейте, – сказав він, – ви не проти, якщо я повернуся? – І не чекаючи відповіді, він узяв трубку і скомандував їхати назад. Машина сповільнилася, зупинилася, і водій почав розвертатися. За хвилину-дві вони котилися дорогою у зворотному напрямку.

– Що таке? – запитав Саттертвейт.

– Я пригадав, – сказав сер Чарльз, – що видалося мені дивним. Це була пляма чорнил на підлозі дворецького.

Розділ шостий Щодо чорнильної плями

Містер Саттертвейт здивовано витріщився на друга.

– Чорнильна пляма? Про що ви, Картрайте?

– Ви її пам’ятаєте?

– Я пам’ятаю, що вона там була.

– А пам’ятаєте де?

– Ну, не зовсім.

– Вона була коло плінтуса обіч каміна.

– Так, дійсно. Тепер я пригадав.

– І як ви гадаєте, Саттертвейте, звідки взялася та пляма?

– Ну, це невелика пляма, – нарешті подав голос той. – Навряд чи це чорнильниця перекинулася. Думаю, найімовірніше, дворецький впустив свою перову ручку – згадайте, ручки в кімнаті не було. – («Нехай побачить, що я не гірше за нього помічаю деталі», – подумав Саттертвейт.) – Він вочевидь мав ручку, щоб писати у разі потреби, – хоча доказів, що цей чоловік взагалі комусь щось писав, немає.

– А от і є, Саттертвейте. Чорнильна пляма.

– Може, він і не писав, – відрізав другий чоловік. – А просто впустив ручку на підлогу.

– Але якби на ній був ковпачок, плями б не лишилося.