Трагедія в трьох діях

– Можливо, ви маєте рацію, – визнав містер Саттертвейт. – Але я не розумію, що в цьому дивного.

– Можливо, й нічого, – сказав сер Чарльз. – Я не зможу сказати, поки знову не побачу ту пляму.

Вони пройшли крізь хвіртку сторожівні. За кілька хвилин підійшли до будинку, і актор вгамував цікавість слуг, пояснивши, що забув у кімнаті дворецького олівець.

– А тепер, – промовив сер Чарльз, причиняючи двері Еллісової кімнати, вправно відкараскавшись від місіс Лекі, яка щосили прагнула допомогти, – погляньмо, чи я вигадую дурниці, чи в цьому щось таки є.

На думку Cаттертвейта, перший варіант більше скидався на правду, але чемність заважала йому про це заявити. Він сів на ліжко і дивився на Картрайта.

– Ось вона, наша пляма, – сказав сер Чарльз, вказуючи на чорне під ногами. – Просто під плінтусом цієї стіни, хоча письмовий стіл стоїть біля протилежної. За яких обставин дворецький міг упустити тут ручку?

– Ручку можна будь-де впустити, – припустив містер Саттертвейт.

– Та ні, ну можна, звісно, кинути її через усю кімнату, – погодився сер Чарльз. – Але з ручками зазвичай так не поводяться. Хоча я не знаю. Перові ручки вкрай надокучлива річ. Засихають і відмовляються писати, коли потрібно. Можливо, це все пояснює: Елліс розсердився, вигукнув: «Клята ручка» – і пожбурив її через усю кімнату.

– Думаю, тут може бути чимало пояснень, – сказав містер Саттертвейт. – Можливо, він просто поклав ручку на камінну полицю, а вона скотилася.

Сер Чарльз проекспериментував із олівцем, дозволивши йому скотитися на підлогу. Олівець упав сантиметрах принаймні в тридцяти від плями і покотився до газового каміна.

– Ну, – мовив містер Саттертвейт. – А як, на вашу думку, це можна пояснити?

– Я намагаюся збагнути.

Зі свого місця на ліжку Саттертвейт спостерігав за цікавою виставою. Сер Чарльз випускав олівця з руки, підходячи до каміна. Він намагався впустити його, сидячи й пишучи на краю ліжка. Для того, щоб олівець упав правильно, треба було стояти чи сидіти в незручній позі, притулившись до стіни.

– Це неможливо, – сказав уголос сер Чарльз. Він стояв і роздивлявся стіну, пляму й акуратний маленький газовий камін.

– А що, як він палив папери, а ну ж бо… – задумливо промовив він. – Але ж ніхто не палить папери в газовому каміні…

Раптом Картрайтові перехопило дух.

За мить містер Саттертвейт зрозумів, що сер Чарльз був першокласним професіоналом.

Той умить став дворецьким Еллісом. Він сидів за письмовим столом. Вигляд у нього був злодійкуватий, раз по раз він зводив очі, сторожко озираючись.

Раптом він щось почув, містер Саттертвейт навіть здогадався що – кроки в коридорі. Сумління в чоловіка було нечисте. Ті кроки щось йому віщували. Він зірвався з місця, тримаючи папери в одній руці, а ручку – у другій. Він кинувся до каміна через усю кімнату, напівповернувши голову, нашорошений, дослухаючись, боячись. Він спробував був запхати папери за камін. Щоб допомогти собі обома руками, квапливо відкинув ручку. Олівець сера Чарльза, який грав її роль, впав якраз на чорнильну пляму…

– Браво, – вигукнув містер Саттертвейт, від душі аплодуючи.

Спектакль був таким правдоподібним, що не лишилося сумнівів: тільки так міг діяти Елліс.

– Ось бачите? – дещо піднесено сказав сер Чарльз, знову повертаючись у власне тіло. – Якщо він почув, що йде поліція, або подумав, що це була поліція, і хотів заховати те, що писав, то де б він міг заховати папери? Не в шухляді й не під матрацом: обшукуючи кімнату, поліція б їх знайшла. Часу підіймати мостину в нього не було. Ні, за каміном – єдиний варіант сховку.

– Отже, наш наступний крок, – мовив містер Саттертвейт, – перевірити, чи заховано щось за каміном.

– Саме так. Хоча можливо, тривога виявилася фальшивою і потім він усе дістав. Але сподіватимемося на вдачу.

Знявши пальто й засукавши рукави, сер Чарльз ліг на підлогу й зазирнув у щілину за газовим каміном.

– Там щось є, – повідомив він. – Щось біле. Як же дістати? Нам потрібно щось на кшталт шпильки для капелюхів.

– Жінки більше ними не користуються, – із сумом сказав містер Саттертвейт. – Можливо, складаний ніж?

Але ніж не зарадив.

Зрештою, Саттертвейт пішов і позичив у Беатріс шпильку для плетіння. Хоч їй і було надзвичайно цікаво, нащо вона йому потрібна, та запитати завадило дотримання етикету. Шпилька допомогла. Сер Чарльз дістав з півдесятка аркушів зім’ятого паперу, квапливо складених разом і запханих у отвір.

Містер Саттертвейт, в якому наростала цікавість, розгладив аркуші. Очевидно було, що то кілька чернеток одного листа, написаних дрібним охайним почерком клерка.

Хочу зазначити, – так починалася перша чернетка, – що автор цього листа не хоче створювати незручностей і, можливо, помиляється щодо того, що бачив увечері, але…

Очевидно, такий початок не влаштував автора, і він почав заново.