Трагедія в трьох діях

– А вони з дружиною добре жили?

– Вони були чудовою парою, щасливі одне з одним і з дітьми. Звісно, вони були бідні, а містер Беббінґтон страждав на ревматоїдний артрит. Але інших проблем у них не було.

– А Олівер Мендерз ладнав із вікарієм?

– Ну… – Леді Мері вагалася. – Не дуже. Беббінґтони дуже жаліли Олівера, на канікулах він часто бував у них вдома і бавився з їхніми синами, хоча не думаю, що вони дружили. Олівер був не дуже популярним серед дітей. Він забагато вихвалявся своїми грошима й солодощами, які носив до школи, і лондонськими розвагами. Хлопці рідко таке вибачають.

– Так, але коли він виріс?

– Не думаю, що він багато спілкувався з Беббінґтонами. Власне, одного разу Олівер дуже невиховано повівся з містером Беббінґтоном тут, у моєму домі. То було два роки тому.

– А що сталося?

– Олівер досить грубо нападав на християнство. Містер Беббінґтон був із ним дуже терплячим і чемним. Але від цього Олівер, здавалося, ще більше заводився. Він сказав: «Ви, релігійні люди, дивитеся на мене згори, бо мої батьки не були одружені. Мабуть, називаєте мене “дитям розпусти”. Що ж, а мені подобаються люди, які лишаються відданими своїм переконанням і чхають на думку лицемірів і священиків». Містер Беббінґтон не відповідав, але Олівер вів далі. «Ви от мовчите. А тим часом саме церковне буквоїдство та забобонність спричинили хаос у світі. Як на мене, то я знищив би всі церкви». Містер Беббінґтон усміхнувся і спитав: «І все духовенство теж?» Думаю, його усмішка роздратувала Олівера. Він відчув, що його не сприймають всерйоз. Він сказав: «Я ненавиджу все, що захищає церква. Самовдоволення, самовпевненість, лицемірство. Знищити все святенницьке плем’я, ось що слід зробити!». І містер Беббінґтон усміхнувся – він дуже мило всміхався – і сказав: «Мій хлопчику, якщо ви знищите всі церкви та навіть плани церков, вам усе одно доведеться відповідати перед Богом».

– І що Мендерз на це відповів?

– Здається, ці слова заскочили його зненацька, але потім він оговтався і знову заговорив з насмішкуватою втомою. Він сказав: «Боюся, падре, те, що я говорю, погано сприймається вашим поколінням і вважається моветоном».

– Мендерз вам не подобається, так, леді Мері?

– Мені його шкода, – захищаючись, відповіла та.

– Але ви б не хотіли, щоб Еґґ вийшла за нього?

– О, ні.

– А чому саме?

– Ну, бо він… не добрий… а ще тому…

– Чому?

– Бо є в ньому щось таке, чого я не розумію. Щось холодне…

Містер Саттертвейт задумливо дивився на неї хвилину чи дві, а потім запитав:

– А що сер Бартолом’ю думав про нього? Він колись говорив щось про нього?

– Він сказав, пам’ятаю, що Мендерз – цікавий випадок. І що він нагадує йому одного пацієнта, яким він опікувався тоді в санаторії. Я відказала, що Олівер здається дуже сильним і здоровим, а сер Бартолом’ю відповів: «Так, він цілком здоровий, але ризикує зірватися».

Жінка помовчала і додала:

– Я так розумію, сер Бартолом’ю був хорошим психіатром.

– Гадаю, колеги дуже високо його цінували.

– Він мені подобався, – сказала леді Мері.

– А він говорив щось про смерть Беббінґтона?

– Ні.

– Ви ніколи цього не обговорювали?

– Здається, ні.

– А як ви гадаєте – важко, звичайно, сказати, знаючи сера Бартолом’ю не дуже добре, – та все ж, вам не здавалося, що він мав щось на думці?

– Він був у дуже доброму гуморі, чимось потішений – якимось особистим жартом. За вечерею він сказав, що готує мені сюрприз.

– О, справді?

Дорогою додому Саттертвейт розмірковував над цим.

Який сюрприз сер Бартолом’ю готував гостям? І чи був би той сюрприз таким веселим, як він удавав?

Чи за веселістю ховалася тиха, але невблаганна мета? Чи хто-небудь колись дізнається?

Розділ третій Другий вихід Еркюля Пуаро

– Серйозно, – почав Картрайт, – ми хоч кудись просунулися?

Вони зібрали військову раду. Сер Чарльз, містер Саттертвейт та Еґґ Літтон-Ґор сиділи в кімнаті, декорованій під каюту корабля. У каміні палахкотів вогонь, а за вікном лютувала буря. Містер Саттертвейт і Еґґ одночасно відповіли на запитання.

– Ні, – зізнався містер Саттертвейт.

– Так, – заперечила йому Еґґ.

Сер Чарльз переводив погляд з одного на другу й назад. Містер Саттертвейт граційним жестом показав, що леді має говорити першою.

Еґґ трохи помовчала, збираючись із думками.

– Ми дійсно просунулися, – нарешті промовила вона. – Просунулися тому, що нічого не знайшли. Звісно, звучить дивно, але це не так. Я хочу сказати, що в нас були певні розмиті ідеї, а ми з’ясували, що вони хибні.

– Метод виключення, – сказав сер Чарльз.

– Саме так.

Містер Саттертвейт прочистив горло. Йому подобалося підбивати підсумки.

– Ідею фінансової вигоди можна відкинути, – заявив він. – Здається, не має нікого, хто – як пишуть в детективах – міг би виграти від смерті Стівена Беббінґтона. Так само можна вилучити мотив помсти. Окрім того, що містер Беббінґтон був дружнім і миролюбивим, я не вважаю, що він обіймав достатньо високе становище, щоб мати ворогів. Тож ми повертаємося до останнього з наших припущень – до страху. Убивши Стівена Беббінґтона, хтось повернув собі безпеку.