Трагедія в трьох діях

– Трохи дивно, правда? Але так і є. Я отримав від нього лист, в якому він запропонував мені інсценувати аварію і попросити притулку. Він сказав, що не може назвати причин у листі, але пояснить мені все особисто.

– І пояснив?

– Ні, не пояснив… Я потрапив туди якраз перед вечерею. У нас не було можливості поговорити наодинці. А в кінці застілля він помер.

Голос Олівера більше не звучав так знуджено. Він уважно дивився на містера Саттертвейта своїми темними очима. Здавалося, він намагався вловити, яку реакцію викликали його слова.

– А є у вас цей лист?

– Ні, я його розірвав.

– Шкода, – сухо сказав містер Саттертвейт. – І ви нічого не сказали поліції?

– Ні, бо все це звучало б досить фантастично.

– Дійсно, фантастисно.

Саттертвейт похитав головою. Невже Бартолом’ю Стрендж дійсно написав такий лист? Це було дуже несхоже на нього. Було в цій історії щось мелодраматичне, невластиве бадьорому характеру й здоровому ґлуздові лікаря.

Він звів очі на молодика. Олівер досі дивився на нього. Містер Саттертвейт подумав: «Перевіряє, чи повірив я його історії».

Він сказав:

– І сер Бартолом’ю жодним чином не пояснив свого прохання?

– Взагалі жодним.

– Надзвичайна історія.

Олівер мовчав.

– Але все ж ви його послухалися?

В голос Мендерза повернулася втома.

– Це здавалося чимось новеньким серед усієї цієї нудоти. Зізнаюся, мені просто було цікаво.

– Є щось іще? – запитав містер Саттертвейт.

– Що ви маєте на увазі?

Містер Саттертвейт і сам не знав, що він мав на увазі. Його вело якесь темне чуття.

– Ну, я маю на увазі, чи є щось, що може свідчити проти вас?

Запала тиша. Потім молодик стенув плечима.

– Думаю, я можу зняти з душі ще один камінь. Навряд чи та жінка триматиме язика за зубами.

Містер Саттертвейт запитально подивився на нього.

– На ранок після вбивства ми говорили з Ентоні Естор. Я дістав свій гаманець, і з нього випав папірець. Вона підняла його й передала мені.

– І що там було?

– На жаль, вона роздивилася його, перш ніж повернути. То була вирізка з газети – про нікотин. Про те, що це смертельна отрута і так далі.

– А чому ви так зацікавилися цією темою?

– Я й не цікавився. Мабуть, якось поклав цю вирізку до гаманця, але я не пам’ятаю коли. Неприємний випадок, еге ж?

Містер Саттертвейт подумав: «Підозріла історія».

– Мабуть, – вів далі Олівер, – вона розповіла про це поліції?

Саттертвейт похитав головою.

– Не думаю. Я так розумію, вона з тих жінок, яким подобається тримати все при собі. Вона колекціонує деталі.

Раптом Олівер Мендерз нахилився вперед.

– Я ні в чому не винний, я нічого не зробив.

– А я не казав, що ви винні, – м’яко пояснив містер Саттертвейт.

– Але хтось так вважає. Хтось нацькував на мене поліцію.

Містер Саттертвейт похитав головою.

– Ні, ні.

– Тоді чому ви тут?

– Частково тому, що провів невеличке дослідження, – високомовно відповів Саттертвейт, а частково тому, що прийти до вас мені порадив друг.

– І що це за друг?

– Еркюль Пуаро.

– Ах, цей! – вирвалося в Олівера. – Він повернувся в Англію?

– Так.

– І навіщо?

Містер Саттертвейт звівся на ноги.

– А навіщо пес винюхує слід?

І, задоволений своєю відповіддю, він вийшов з кімнати.

Розділ одинадцятий Пуаро влаштовує вечір хересу

Cидячи в зручному кріслі свого дещо пихатого номера в готелі «Ріц», Еркюль Пуаро слухав.

Еґґ, наче пташка, присіла на руків’я крісла, сер Чарльз стояв перед каміном, а містер Саттертвейт сидів трохи далі, спостерігаючи за присутніми.

– Цілковитий провал, – промовила дівчина.

Пуаро повільно похитав головою.

– Ні, ні, ви перебільшуєте. Щодо зв’язку з містером Беббінґтоном, так, ви не влучили в ціль, але ви зібрали багато іншої цінної інформації.

– Віллз щось знає, – сказав сер Чарльз. – Клянуся, вона щось знає.

– У капітана Дейкеза сумління теж не чисте. І місіс Дейкез відчайдушно потрібні гроші. А сер Бартолом’ю позбавив її останнього шансу їх отримати.

– А що скажете про історію Мендерза? – поцікавився містер Саттертвейт.

– Мені здається, це дуже несхоже на сера Бартолом’ю Стренджа.

– Тобто він бреше? – прямо запитав сер Чарльз.

– Брехня буває різною, – відповів Еркюль Пуаро.

Хвилину-дві детектив помовчав, а потім додав:

– Ця міс Віллз, вона написала п’єсу для міс Саткліфф?

– Так. Наступної середи прем’єра.

– Ага!

Бельгієць знову замовк. Еґґ запитала:

– Порадьте, що нам робити тепер?

Маленький чоловічок усміхнувся їй.

– Ми можемо тільки думати.

– Думати? – з огидою скрикнула Еґґ.

Пуаро осяяв її усмішкою.

– Саме так! Думати! Лише так можна розв’язати будь-яку задачу.

– А чи не можна чогось зробити?

– Вам подобається вживати активних заходів, так, мадемуазель? Звісно, дещо можна зробити. Лишається, наприклад, Ґіллінґ, де містер Беббінґтон жив стільки років. Можна порозпитувати людей там. Ви казали, що мати міс Мілрей живе в Ґіллінґу і що вона має інвалідність. Такі люди знають усе. Вона все чує й нічого не забуває. Поговоріть із нею. Можливо, з цього буде якась користь, хто знає?

– А ви нічого не збираєтеся робити? – наполегливо запитала Еґґ.

Пуаро підморгнув.