Трагедія в трьох діях

– Місіс де Рашбріджер! – вигукнув сер Чарльз. – Отже, ми мали рацію. Вона має стосунок до цієї справи.

Розділ дванадцятий День у Ґіллінґу

Одразу ж розгорілася дискусія. Дістали залізничний довідник. Вирішили, що краще їхати ранковим потягом, ніж автомобілем.

– Нарешті, – промовив сер Чарльз, – роз в’яжемо цю частину задачі.

– На вашу думку, яке в неї вирішення? – запитала Еґґ.

– Навіть не уявляю. Але воно має прояснити справу Беббінґтона. Якщо Толлі зібрав усіх тих людей з певною метою – а я відчуваю, що саме так і було, – тоді сюрприз, про який він говорив, має бути якось пов’язаний із цією Рашбріджер. Думаю, можна виходити з цього, чи не так, мсьє Пуаро?

Детектив задумливо похитав головою.

– Ця телеграма все ускладнює, – пробурмотів він. – Але ми мусимо діяти швидко – надзвичайно швидко.

Містер Саттертвейт не розумів чому, але чемно погодився.

– Звісно, ми поїдемо першим ранковим потягом. Ем, тобто чи всім нам треба їхати?

– Ми з сером Чарльзом планували їхати в Ґіллінґ, – повідомила Еґґ.

– Це можна відкласти, – сказав сер Чарльз.

– Не думаю, що нам треба щось відкладати, – заперечила дівчина. – Нам не обов’язково їхати в Йоркшир усім разом. Це абсурд. Нащо вирушати цілим натовпом? Мсьє Пуаро й містер Саттертвейт їдуть у Йоркшир, а ми з сером Чарльзом – в Ґіллінґ.

– Мені було б цікавіше розібратися в справі цієї Рашбріджер, – зізнався актор якось трохи тужливо. – Розумієте, це я говорив зі старшою медсестрою, я, так би мовити, це розпочав.

– Тому вам краще триматися осторонь, – відповіла на це Еґґ. – Ви обдурили старшу медсестру, і місіс де Рашбріджер, прийшовши до тями, побачить у вас запеклого брехуна. Набагато важливіше, щоб ви поїхали в Ґіллінґ. Мати міс Мілрей говоритиме з вами більш охоче, ніж з іншими. Її донька працює на вас, тож вона вам довіриться.

Сер Чарльз поглянув в обличчя Еґґ, захоплене, осяйне.

– Я поїду в Ґіллінґ, – врешті погодився він. – Гадаю, ви маєте рацію.

– Я знаю, що маю рацію, – сказала дівчина.

– На мою думку, це чудовий план, – швидко промовив Пуаро. – Як каже мадемуазель, сер Чарльз – найкращий кандидат для розмови з матір’ю міс Мілрей. Хтозна, а раптом ви дізнаєтеся від неї щось навіть важливіше, ніж ми в Йоркширі?

Так і зробили. Наступного ранку Картрайт заїхав за Еґґ на своїй машині о дев’ятій сорок п’ять. В цей час Пуаро із Саттертвейтом вже їхали потягом із Лондона.

Стояв чудовий, свіжий, трохи морозний ранок. Подорожуючи на південь від Темзи, сер Чарльз знайшов чимало способів скоротити шлях, і, петляючи на цих дорогах, Еґґ почувалася піднесено.

Однак нарешті вони виїхали на гладеньке Фолкстонське шосе, де можна було розігнатися. Проїхавши повз Мейдстон, сер Чарльз зазирнув у мапу, вони звернули з головної дороги й незабаром кривуляли сільськими манівцями. Була за чверть дванадцята, коли вони нарешті дісталися пункту призначення.

Ґіллінґ виявився селищем, яке відстало від часу. Тут була стара церква, будинок священика, два чи три магазини, кілька будиночків, три-чотири муніципальні будинки й дуже приваблива галявина в центрі селища.

Місіс Мілрей жила в крихітному будиночку, навпроти церкви, по той бік галявини.

Коли авто Картрайта під’їхало до будинку, Еґґ запитала:

– А міс Мілрей знає, що ви будете розпитувати її матір?

– О, так. Вона написала тій лист.

– Думаєте, це добре?

– На Бога, чому ні?

– О, я не знаю… Але ви не взяли її з собою.

– Взагалі-то я боявся, що міс Мілрей втручатиметься. Вона така продумана в усьому – вона, певно, намагалася б підказати мені, що запитувати.

Еґґ розсміялася.

Місіс Мілрей була зовсім не така, як її донька. Та жорстка, а ця м’яка, та кутаста, а ця пухка.

Жінка, схожа на велику пампушку, нерухомо сиділа в кріслі, розміщеному так, щоб з вікна їй було видно, що відбувається на вулиці.

Здавалося, вона була рада появі гостей.

– Дуже мило, що ви приїхали, сере Чарльзе. Я так багато чула про вас від моєї Вайолет. – (Вайолет! Як мало це ім’я пасує міс Мілрей.) – Ви навіть не уявляєте, в якому вона захваті від вас. Їй було так цікаво працювати на вас усі ці роки. Присядьте, міс Літтон-Ґор. Пробачте, що я не встаю. Кінцівки зрадили мене багато років тому. Така воля Божа, і я не скаржуся, та й завжди кажу, що люди звикають до всього. Можливо, ви хочете чогось перехопити з дороги?

І сер Чарльз, і Еґґ відмовилися від закусок, але місіс Мілрей не звернула на це уваги. Вона по-східному сплеснула долонями, і на столі з’явилися печиво та чай. Поки вони дзьобали одне і сьорбали інше, чоловік підвів до мети їхнього візиту.

– Думаю, місіс Мілрей, ви чули про трагічну загибель містера Беббінґтона, який колись служив тут вікарієм?

Пухкенька жінка енергійно закивала.

– Так, чула. Я прочитала в газеті все-все про ексгумацію. Не уявляю навіть, ну хто міг його отруїти. Він був дуже, дуже приємним чоловіком, усім так подобався – і дружина його теж. Та і діточки їхні, взагалі все-все.

– Справді, це велика загадка, – визнав сер Чарльз. – Ми щосили намагаємося її розгадати. Власне, ми приїхали, щоб ви допомогли нам із цим.