Трагедія в трьох діях

Містер Саттертвейт повернувся до старшої медсестри, яка одразу ж викликала двох сестер – денну та нічну, – які доглядали за померлою, але жодна з них не могла додати нічого до вже сказаного. Місіс де Рашбріджер ніколи нічого не говорила про смерть сера Бартолом’ю, а про те, що вона відправляла якусь телеграму, вони навіть не знали.

На прохання Пуаро їх із Саттертвейтом відвели до кімнати убитої. Там вони зустріли інспектора Кроссфілда, і містер Саттвертвейт познайомив того з детективом-бельгійцем.

Потім підійшли до ліжка, щоб оглянути тіло. Покійній було під сорок, темне волосся, бліда шкіра. Обличчя було не спокійним, на ньому застигла смертельна агонія.

Містер Саттертвейт повільно промовив:

– Бідолашна, бідолашна…

Він повернувся до Еркюля Пуаро. Щось дивне було на обличчі його супутника. Щось, від чого в Саттертвейта наче мороз пробіг по шкірі…

Містер Саттертвейт сказав:

– Хтось знав, що вона збирається нам щось розповісти, і вбив її… Її вбили, щоб змусити мовчати…

Пуаро кивнув.

– Так і є.

– Її вбили, щоб вона не розповіла нам того, що знає.

– Або чого не знає… Але не гаймо часу… Стільки всього треба зробити. Більше ніхто не має померти. Ми мусимо про це подбати.

Містер Саттертвейт з цікавістю запитав:

– Це вписується у ваш портрет убивці?

– Так, вписується… Але я зрозумів іще дещо: він набагато небезпечніший, ніж я думав… Ми маємо остерігатися.

Інспектор Кроссфілд вийшов з кімнати слідом за ними, і вони розповіли йому про телеграму. Її відправили з мелфортської пошти, і, допитавши працівників, поліція дізналася, що її приніс маленький хлопчик. Молода поштарка, яка прийняла телеграму, запам’ятала це, бо дуже стривожилася, побачивши в ній згадку про смерть сера Бартолом’ю Стренджа.

Після того, як Пуаро із Саттертвейтом пообідали в компанії інспектора й надіслали серові Чарльзу телеграму, їхнє розслідування продовжилося.

О шостій вечора знайшли хлопчика, який приніс на пошту телеграму від місіс де Рашбріджер. Він одразу розповів, що і як сталося. Телеграму йому дав чоловік в поношеному одязі. Той чоловік пояснив, що телеграму йому передала «божевільна» з «будинку в парку». Жінка кинула її з вікна, загорнувши в папір дві півкрони. Чоловік боявся вплутатися в нехорошу справу і взагалі йшов в інший бік, тож віддав хлопчику одну монету і сказав лишити решту собі.

Чоловіка почали шукати. Більше робити, здавалося, не було чого, і Пуаро з містером Саттертвейтом подалися назад в Лондон.

Була майже північ, коли двоє чоловіків повернулися до міста. Еґґ поїхала назад до матері, але сер Чарльз зустрів їх, щоб обговорити ситуацію.

– Mon ami[31], – сказав Пуаро. – Довіртеся мені. В цій справі нам допоможе тільки одне – сірі клітинки. Носитися Лондоном, сподіваючись, що хтось розповість нам щось корисне – підхід аматорський та абсурдний. Істину можна побачити тільки зсередини.

Картрайт поглянув на нього зі скепсисом.

– І що в такому разі ви збираєтеся робити?

– Я збираюся думати. Прошу у вас двадцять чотири години, які саме цьому й присвячу.

Сер Чарльз, усміхнувшись кутиком рота, похитав головою.

– І це допоможе вам з’ясувати, що нам збиралася повідомити та жінка?

– Припускаю, що так.

– Це малоймовірно. Однак, мсьє Пуаро, робіть як знаєте. Ви, можливо, і вмієте бачити крізь завісу таємниці, а для мене це занадто. Я в розпачі, визнаю. І в будь-якому разі, в мене важливіші справи.

Мабуть, він сподівався, що його почнуть розпитувати, але якщо так – його сподівання не виправдалися. Містер Саттертвейт, дійсно, нашорошився, але Пуаро так і лишився в глибокій задумі.

– Що ж, я мушу йти, – повідомив актор. – Єдине що, мене хвилює міс Віллз.

– А що з нею?

– Вона зникла.

Пуаро витріщився на нього.

– Зникла? Куди?

– Ніхто не знає… Я все обмірковував після того, як отримав вашу телеграму. Як і казав вам раніше, я певен, що ця жінка щось знає. Я подумав, треба спробувати ще один – останній – раз витягнути з неї інформацію. Я поїхав до неї – був на місці десь о пів на дев’яту, попросив аудієнції. Мені повідомили, що вона поїхала вранці, начебто в Лондон на цілий день, і більше нічого не сказала. Потім слуги отримали телеграму, в якій писалося, що день-два її не буде, щоб вони, мовляв, не хвилювалися.

– А вони хвилювалися?

– Я так розумію, дуже. Річ у тім, що вона не взяла речі.

– Дивно, – пробурмотів Пуаро.

– Знаю. Принаймні так здається. Я хвилююся.

– А я попереджав її, – мовив бельгієць. – Я всіх попереджав. Пам’ятаєте, що я їм сказав? Говоріть тепер.

– Так, так. Ви думаєте, вона теж..?

– Є в мене певні думки, – відказав детектив. – Але наразі їх краще не обговорювати.

– Спершу дворецький – Елліс, тепер міс Віллз. До речі, а де Елліс? Дивно, що поліція досі його не знайшла.

– Вони не там шукають тіло, – пояснив Пуаро.

– Отже, ви згодні з Еґґ. Ви вважаєте, що він мертвий.

– Живим його більше ніколи не побачать.

– Господи, – вибухнув сер Чарльз. – Просто жах якийсь. Усе це так заплутано.

– Ні, ні. Навпаки, вкрай раціонально й логічно.

Картрайт витріщився на нього.

– Серйозно?

– Звісно. У мене дисциплінований розум.

– Не розумію.