Трагедія в трьох діях

Містер Саттертвейт теж із цікавістю поглянув на детектива.

– А в мене який розум? – трохи ображено запитав сер Чарльз.

– У вас розум актора, сере Чарльзе, творчий, оригінальний, завжди в пошуках драми. Містер Саттертвейт має розум споглядача. Він роздивляється персонажів, добре вловлює атмосферу. Але я – в мене прозаїчний розум. Я бачу лише факти, без драматичних пасток і вигідного світла.

– Тоді ми лишаємо це вам?

– Так. На добу.

– Тоді щасти вам. На добраніч!

Коли вони вийшли, сер Чарльз мовив містерові Саттертвейту:

– Цей тип щось забагато про себе думає.

Говорив він досить холодно.

Містер Саттертвейт усміхнувся. Ось вони, нарікання зірки!

– А що ви мали на увазі, коли сказали, що у вас є важливіші справи?

На обличчі сера Чарльза з’явився вираз, який містер Саттертвейт так часто бачив у наречених на Ганновер-сквер.

– Ну, власне, ми з Еґґ, ем, ну…

– Радий чути, – мовив містер Саттертвейт. – Мої вітання!

– Звісно, я надто старий для неї.

– Вона так не думає, а в цьому разі слово за нею.

– Дякую за підтримку, містере Саттертвейте. Знаєте, а я ж вбив собі в голову, що вона закохана в Мендерза.

– Цікаво, чому ж ви так подумали, – наївно відказав містер Саттертвейт.

– Хай там як, – твердо сказав сер Чарльз, – це не так…

Розділ чотирнадцятий Міс Мілрей

Утім, Пуаро не вдалося подумати над справою двадцять чотири години без перерви. О двадцять по одинадцятій наступного ранку без попереджень з’явилася Еґґ. На превеликий подив, вона застала детектива за будуванням карткового будиночку. На її обличчі відбилося таке відверте презирство, що бельгієць вимушений був захищатися.

– Мадемуазель, не подумайте, що я вже впав у дитинство. Ні. Просто будування карткових будиночків найкраще стимулює мій мозок. Це одна з моїх старих звичок. Цього ранку я насамперед пішов і купив карти. На жаль, я помилився, це не справжні карти. Але теж підійдуть.

Еґґ уважніше придивилася до конструкції на столі, а тоді залилася сміхом.

– Господи, вони продали вам «Щасливі родини»!

– А що це таке, «Щасливі родини»?

– Це гра. Діти грають у неї в яслах.

– Ну, для зведення будиночків вони теж годяться.

Еґґ підійшла до столу, взяла кілька карт і стала із захопленням роздивлятися.

– Юний Рулет, син пекаря, – він мені завжди подобався. А тут місіс Дурень, дружина картяра. О Господи, певно, це я.

– А що такого смішного, мадемуазель?

– Прізвище.

Дівчина залилася сміхом, побачивши спантеличене обличчя Пуаро, а коли закінчила, той промовив:

– А, так ось що сер Чарльз мав на увазі вчора. Я не розумів… А Дуррен і справді звучить дуже схоже на слово «дурень». І звичайно, саме тому він і змінив прізвище. Та й вам не хотілося б стати леді Дуррен, чи не так?

Еґґ розсміялася, тоді сказала:

– Ну, побажайте мені щастя.

– Я щиро бажаю вам щастя, мадемуазель. Не скоробіжного юного щастя, а щастя довговічного – щастя, витесаного в скелі.

– Я передам Чарльзу, що ви вважаєте його скелею, – мовила Еґґ. – І розкажу вам про те, чому прийшла. Я все хвилювалася через цю газетну вирізку, що випала з гаманця Олівера. Ту, яку йому віддала міс Віллз. Мені здається, або Олівер відверто бреше, кажучи, що не пам’ятає, звідки її взяв, або її там ніколи й не було. Він випустив якийсь інший папірець, а та жінка обіграла все так, ніби то була вирізка.

– А навіщо міс Віллз це робити?

– Бо вона хотіла перевести підозру на Олівера.

– Ви думаєте, вона злочинниця?

– Так.

– А який у неї мотив?

– Про це мене краще не питайте. Я можу припустити лише те, що вона ненормальна. Розумні люди часто божеволіють. Інших причин для її дій я не бачу – як і мотиву.

– Якесь безвихідне становище, чесне слово. Звісно, я не повинен змушувати вас вгадати мотив. Але себе я постійно про це питаю. Який мотив стоїть за смертю містера Беббінґтона? Коли я знайду відповідь на це запитання, справу можна буде вважати розкритою.

– Ви вважаєте, тут має місце щось, окрім божевілля? – запитала Еґґ.

– Так, мадемуазель, одного божевілля – божевілля, про яке ви говорите, – недостатньо. Є причина. Я мушу відшукати причину.

– Що ж, до побачення, – почала прощатись Еґґ. – Пробачте, що потривожила, але я мала поділитися думками. Я йду з Чарльзом на генеральну репетицію «Цуценя сміється». Ну, знаєте, п’єси, яку міс Віллз написала для Енджели Саткліфф. Завтра прем’єра.

– Mon dieu![32] – вигукнув Пуаро.

– Що таке? Щось сталося?

– Так! Сталося. Я дещо зрозумів. Чудова думка! О, я був сліпий, сліпий.

Еґґ витріщилася на нього. Ніби усвідомивши ексцентричність своєї поведінки, Пуаро опанував себе. Тоді поплескав Еґґ по плечу.

– Вам здається, що я збожеволів. Аж ніяк. Я чув, що ви сказали. Ви йдете на «Цуценя сміється». Там грає Енджела Саткліфф. От і йдіть та не звертайте уваги на те, що я сказав.

Спантеличена, Еґґ пішла. Залишившись на самоті, чоловічок почав ходити кімнатою й бурмотіти щось собі під ніс. Його котячі очі виблискували зеленим.