Читаем Трохи пітьми полностью

Вимкнув музику, щоб розвантажити психіку спокоєм. Велика, порожня квартира дзвеніла підводною тишею. Про те, щоб догнатися недобитою п'яткою, не могло бути й мови. По накуру я легко роблюся тривожним. Зараз же моя хата була втіленням моїх дитячих страхів перед порожніми, мовчазними приміщеннями.

Лорна перешкоджала мені зануритися в постканабіноловий спокій. Я був переконаний, що зараз ця руда відьма щось там ворожить проти мене. Майже відчував це. Це діяло мені на нерви.

Ні, не тому, що я насправді вірив у ці речі. Якраз навпаки – воно так діяло тому, що я у них не вірив. Мене бісило, що у них вірила Лорна. Вірила в якусь алогічну маячню, виводила мене з себе цими своїми туманними багатозначними фразочками. Цим багатозначним менторським тоном. Ніби вона щось пізнала. Ніби вона щось пережила. І ніби вона після цього – причина й основа.

Мене напрягало те, що саме зараз Лорна може сидіти у себе в кімнаті, у цій своїй брудній блядській норі, насилати на мене своїми «магіями» розмаїті нещастя й немочі. Яке вона має право? Дратувало навіть не те, що вона мені бажає зла, а те, що вона бажає мені довести, що вона непохитна у своїй вірі – десь у такому плані. Просто вона не реалізовує себе в іншому, говорив я собі, тому й намагається комусь щось довести.

І все ж її впертість мене дратувала (і лякала). її нахабство мене дратувало (і лякало). Дратувала й лякала її потрясаюча абсурдність, ІРРАЦІОНАЛЬНІСТЬ, чорт забирай, віра в те, що вона ПРЯМО ЗАРАЗ НА МЕНЕ МОЖЕ ЯКИМОСЬ ЧИНОМ ВПЛИВАТИ!

«Лорна! Ти! Слухай сюда! Якщо ти думаєш, що ти мене цим затравиш, ти глибоко – глибоко! – помиляєшся, бейбі», – сказав я вголос. І замовк.

Тишею відповіла мені квартира.

Я усвідомив, що це стерво таки здійснило щойно вплив на відстані. Змусило мене відреагувати на її БЕЗГЛУЗДІ, хай їм грець, спроби вивести мене з себе.

До біса, вона таки вивела мене з себе!

І зразу ж наступна думка: спалити листівку!

Це було геть алогічно. Але на секунду я припустив… що, можливо, через сиґілу, а можливо, й іншими шляхами… Лорна справді маніпулює мною. Насилає немочі й нещастя… Я відчував себе геть вразливим, відкритим для усіх її «магічних» злодіянь.

Я витягнув з раковини сигілу й вискочив на балкон. У старому відрі, що там стояло, я підпалив папір і спостерігав, як він горить.

«Заради Бога, не вдихни тільки цього диму! Це буде фатальною помилкою!»

От чорт! Думка ще більш параноїдальна, але я моментально відсахнувся від летючої кіптяви. І так розізлився, що з усієї сили вдарив ногою по балконній решітці. Зараза, чому я піддаюся цьому? Ці всі інфернальнощі не мають на мене впливу.

Я залишив папір дотлівати і покинув балкон. Голосно сказав порожній кухні:

«Ці всі інфернальнощі не мають наді мною сили! Я в це не вірю».


Від звуку свого голосу й тиші хати мені стало боязко.

Наступного дня на роботі у моїй приватній поштовій скриньці був мейл від Лорни.


93!

Уродам превед.

Вчора вночі я присадила на твою хату демона (стихія води 723). Він тепер буде у тебе жити гггг. Кароче, сам побачиш. Якщо думаєш, що з сиігілою це шутка, то глибоко помиляєшся, Гемор.

Л.

93. 93/93


На що я відповів лаконічно й не без гумору:

Демон? ахуєть, дайте два%)

шпрехен зі ідіш?

кіш мін тухес, бейбі!

Дома я передусім зачинив двері на балкон, звідки добряче налило дощу. Я завжди, коли йшов з хати, залишав двері на балкон відчиненими: люблю, коли в квартирі свіже повітря. Але то було влітку, а тепер, коли почалися дощі, буду закривати.

Поки витирав підлогу, встиг відчути, що в хаті якось заду-же сиро. Я збагнув дві, ба навіть три фішки, третя була далебі найприємніша: я куплю собі на зиму олійний обігрівач і буду всій тепломережі показувати великі факи.

А перші дві думки стосувалися головно того, що на дворі вже холодно, тепла вмикати ще не збираються і що не варто сподіватися на милість від ЖЕКу, а треба поставити в хаті колонку, щоби мати гарячу воду завжди, коли потрібно, і цим самим збільшити кількість факів у бік комунальних служб на 50 – 60%.

Раптом мені страшенно захотілося спати. Тягар дня давався взнаки. В мене буквально заплющувалися очі. Повіки стали важкими, мов свинцеві ляди. Це затертий вираз, але скільки в ньому правди життя! Я зрозумів, що коли й надалі сидітиму за столом і куритиму, то просто відрублюся тут же й, імовірно, згорю. Тому я придушив у попільничці сигарету, насилу змусив себе роздягтися, накрутив будильник на 5 ранку (щоб устигнути прибрати в квартирі) й провалився в пітьму.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Рыбья кровь
Рыбья кровь

VIII век. Верховья Дона, глухая деревня в непроходимых лесах. Юный Дарник по прозвищу Рыбья Кровь больше всего на свете хочет путешествовать. В те времена такое могли себе позволить только купцы и воины.Покинув родную землянку, Дарник отправляется в большую жизнь. По пути вокруг него собирается целая ватага таких же предприимчивых, мечтающих о воинской славе парней. Закаляясь в схватках с многочисленными противниками, где доблестью, а где хитростью покоряя города и племена, она превращается в небольшое войско, а Дарник – в настоящего воеводу, не знающего поражений и мечтающего о собственном княжестве…

Борис Сенега , Евгений Иванович Таганов , Евгений Рубаев , Евгений Таганов , Франсуаза Саган

Фантастика / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Альтернативная история / Попаданцы / Современная проза
Армия жизни
Армия жизни

«Армия жизни» — сборник текстов журналиста и общественного деятеля Юрия Щекочихина. Основные темы книги — проблемы подростков в восьмидесятые годы, непонимание между старшим и младшим поколениями, переломные события последнего десятилетия Советского Союза и их влияние на молодежь. 20 лет назад эти тексты были разбором текущих проблем, однако сегодня мы читаем их как памятник эпохи, показывающий истоки социальной драмы, которая приняла катастрофический размах в девяностые и результаты которой мы наблюдаем по сей день.Кроме статей в книгу вошли три пьесы, написанные автором в 80-е годы и также посвященные проблемам молодежи — «Между небом и землей», «Продам старинную мебель», «Ловушка 46 рост 2». Первые две пьесы малоизвестны, почти не ставились на сценах и никогда не издавались. «Ловушка…» же долго с успехом шла в РАМТе, а в 1988 году по пьесе был снят ставший впоследствии культовым фильм «Меня зовут Арлекино».

Юрий Петрович Щекочихин

Современная русская и зарубежная проза