Трохи пітьми

Я без надії пробував видзвонити Жанну – складалося враження, ніби вона поміняла картку в телефоні. її домашнього номера, як це не смішно, я не знав. У мене залишався варіант: піти до Жанниної домівки й підстерегти її там. Але, з іншого боку, якби Жанна хотіла цього, вона б сама далася чути. Зрештою, не тримає ж її Лорна на ланцюгу?

Уявилася картина, яка змусила мене здригнутися: Лорна посадила Жанну на ланцюг і годує її з миски на підлозі. Час від часу виводить на прогулянку… Теж на ланцюгу. Бррр-Щось я вже надмір демонізую Лорну.

(Згадався недавній кошмар, і подальші обставини, достойні того, щоб демонізувати кого і що завгодно.)

У мене почалися серйозні неприємності в офісі. Раптом виявилося, що переді мною непочатий край роботи, яку я, на думку заввідділу, мав зробити ще минулого місяця. Один за одним почали давати збої алгоритми, які я склав для документообігу, і це придавлювало мене ще і ще одною плитою. Я не міг нормально виспатися. Мені здавалося, що я підчепив якийсь вірус, який уже ось два тижні, як не може розродитися нормальним викидом токсинів, а потихеньку труїть мене крихітними дозами, як Наполеона на острові Святої Гелени. Ночі були важкі, наповнені стражданнями і неясним хвилюванням. На ранок я прокидався виснажений, ніби й не спав. Днями я, як ніколи, гостро відчував, що не маю з ким поспілкуватися. Зазвичай я проводив перерви на обід з колегами по відділу. Але зараз наближався кінець місяця, у кожного був свій аврал, і нема дива, що нікому до моїх проблем не було діла.

Тому я сам ішов у найближчу «корчму швидкого харчування» і з'їдав там обід: перше, друге і тістечко. Старався харчуватися калорійніше: навіть попри загальну заклопотаність, колеги помітили і казали мені, що я змарнів за останні тижні. Я не міг позбутися ірраціонального почуття, ніби довкола мене витає деяка затхла, підвальна аура, сирий холодок, що глибоко проникає у кості й не дає зігрітися. Я насилу проганяв це відчуття горнятками гарячої кави, яку пив тепер літрами. Сонливість, чи то хронічна перевтома, ніби накривали світ товстою пеленою, крізь яку я мало що бачив. Катастрофічно падав зір, я пов'язував це з нелюдськими обсягами часу, що я його проводив біля комп'ютера, оптимізуючи систему обліку, документообігу, поставок товарів. За дози опромінення, які я ловив у ці дні, сидячи перед монітором, мені мали б дати посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС.

Вдома, у своїй улюбленій, випещеній і, курва, абсолютно голій і незатишній квартирі на чотири кімнати я старався проводити якомога менше часу. Тепер ця квартира давила мені на психіку. Мене брала тривога, а ночами, при вимкненому світлі, зі мною не раз траплялися напади паніки. Я прокидався в поту, не пам'ятаючи конкретно, що мені щойно снилося. І тільки кислуватий металічний присмак в роті навіював смутні образи чогось задушливого, глевкого, потойбічного.

Нерви мої були вже достатньо розхитані, коли я зустрів на вулиці Лорну… і Жанну. Ми торкнулися плечима на вулиці – інакше я би й не помітив, що це Жанна переді мною, якби за лікоть її настирливо не тягнуло щось худе й руде.

Передусім я побачив, що Жанна змінила свій стиль. Вона була у довгому чоловічому шкіряному плащі, з нашивкою гірських стрільців SS на рукаві, й у химерному старушачому береті мишачої барви. Бездумне синьо-зелене обличчя Жан-ни викликало в мені приступ безсилля перед світом.

Вони обидві були «на ізмєні» – скорше за все, якісь таблетки. Лорна виглядала збудженою, а Жанна мовчки дивилася на мене якимись не своїми, водянистими очима. Страшно було бачити її в такому стані. Вона нагадувала мені ходячого мерця. Кольнула думка, що вона може скоро померти.

«Ну, як там справи?» – першою спитала Лорна. Я був у такій прострації, що просто кивнув головою, мовляв, усе добре, хоча нічого доброго не траплялося вже тижнів зо три – відколи ми з Лорною розсварилися.

«Нормально живеться? Шось ти хуйовенько виглядаєш, – кинула вона. – Ладно, Гемор, ше побачимось». Лорна багатозначно обвела мене поглядом, зробила пальцями «козу» і побігла, тягнучи за собою Жанну.

Запис у Livejournal користувача уо! $tek (йостек):