Трохи відчайдушної слави

Вона усвідомила жахливу дірку всередині себе, яку вона носила з собою — як довго це було? Час нічого не значив для Мудрості та її хитрощів. Порожнеча гризла Кіру всередині відтоді, як їй дали у дитячій кімнаті перше завдання. Все, чого вона хотіла, все, що хотіла Кіра, прямо в глибині її серця, це сказати, що все, що пішло не так у її світі, було просто якоюсь жахливою помилкою.

Це не могло бути брехнею. Усе, що Кіра знала, усе, що вона завжди любила, усе, що коли-небудь мало значення — напевне, десь було щось, якась суть, яка була хорошою, вартісною й правдивою.

Все, що їй потрібно було зробити, це сказати собі: Так, моя сестра була зрадницею, вона брехала про все, вона брехала мені про вас; Ви б ніколи не скривдили її, ви б ніколи не скривдили мене. Все, що їй потрібно було зробити, це дозволити собі в це повірити. Тоді світ знову стане легким. Кіра може би бути колишньою собою, безстрашною і впевненою, дисциплінованою, слухняною і праведною: ідеальною дитиною Землі.

Джоле зітхнув. Він виглядав трохи віддаленим, трохи сумним: скорботний герой. “Це була слабкість”, - сказав він. «Навіть найкращі з нас мають слабкості. Але хоч якою складною була ситуація — різниця у нашому віці, необхідна секретність, пов’язана з командуванням, — все ж я любив твою сестру, і вона любила мене». Він знову подивився на Кіру. Він сказав: «Я вас шокував».

Якби він говорив правду — якби все можна було пояснити так просто, а речі, яких Кіра боялася, — це параноїдальні фантазії, засновані на гіркій версії подій Урси, яка насправді була цілком нормальною…

Він хороший у цьому. «Він маніпулятор», — сказала далека нитка Вал Марстон в її думках. Але Вал не була справжньою. Її ніколи не було.

Кіра у буквальному розумінні знала, що це таке, коли Всесвіт змінюється під тобою. Це не було таким відчуттям. Усе було майже навпаки: речі ставали на свої місця, реорганізовувалися в те, чим вони мали бути весь час. Здавалося, що Джоле робив із головою Кіри те саме, що він робив на Віктріксі: переобладнання, ремонт, підготовка до кращого майбутнього. Вона важко видихнула. Вона чіплялася за поручні мосту, її вага перевищувала рівновагу, її шкіру мурашило. Якби все знову могло бути простим. Якби все знову було легко. Якби все, що сталося, усе, про що вона дізналася, було лише поганим сном, оманою.

Можливо так і було. Які докази мала Кіра, що щось із цього коли-небудь відбулося? Цього не сталося, цього буквально фізично не сталося, інакше її тут би не було. Чому б їй просто не прийняти цей всесвіт таким, яким він був — взяти своє підвищення до командування, своє місце біля Джоле та свою долю на борту відродженого завойовника зірок? Гея не була ідеальною, але з відходом Мудрості потреба в Геї майже зникла. Може бути новий порядок. Кіра може його сформувати. Вона могла би знайти місце, де Магі був би менш нещасним — вона могла вивести Горобців звідси й знайти для них інші життя — навіть для Аві, вона могла б перешкодити їм марнувати його таким чином. Майбутнє, яке відбулося, було б схоже на станцію Гаймер, де людство гарантувало мир у Всесвіті — з усіма все було б добре, навіть з Ісо. Кіра подбає про них. Вона подбає про все.

«Все добре?» Джоле тримав руку під ліктем Кіри, підтримуючи її. «Ви виглядаєте погано. Сюди, — і він підвів її до командного крісла й змусив сісти. «Ця злісна нісенітниця весь цей час полювала на тебе, Валькірі? Наступного разу спершу поговори зі мною. Я не був би тобі дуже корисним, якби ти не могла мені довіряти».

Кіра сиділа приголомшена якусь мить. Він маніпулятор, подумала вона. Він брехун. Але що, якщо це теж брехня? Що, якщо він все ще герой людства, головнокомандувач, архітектор нашого порятунку, мій дядько Джоле?

Він би не зробив мені боляче. Чи зробив?

Немає жодних доказів того, що він поранив Урсу. Є?

Еллі — мій син, — сказала Урса. Школяр із волоссям кольору піску у світлій квартирі в Рейнгольді. Він мій. І десь здалеку на вухо Кіра через комунікатор Аві сказав: «Де вона, до біса? Її ротація закінчилася десять хвилин тому, вона повинна була зареєструватися».

Ісо сказав: «Валькірі?»

Кіра вийняв комунікатор і відклав його. Джоле стояв перед нею на колінах. Мабуть, у нього боліла хвора нога. Він узяв Кірині руки у свої, і його сірі очі були добрими.

«Боже мій, — сказав він, — ти справді схожа на свою матір».

Це не була брехня. Кіра ніколи не зустрічала її в цьому житті, але вона була донькою Елори Марстон. Вона була схожа на неї — так само, як Урса була схожа на неї.

Кіра подумала про це. І вона подумала про те, яким вперше побачила місток «Віктрікса»: плями крові на стіні, сліди в пилюці, голос мертвої жінки-адмірала, яка повторювала останній сигнал лиха, поки вона чекала на прибуття своїх убивць.

Святиня.