Цукровик

«є міста дуже старі...»

є міста дуже старі
такі старі що мають у своїх тілах
церкви

костьоли

синагоги

деякі навіть мають ратуші

і кам'яні будинки

такими містами приємно гуляти

влітку
коли дерева плодоносять кольором
і округла стиглість дня розбивається
об вулиці пам'яті

у моєму місті все по іншому

там немає храмів і бруку

але є такі ж дерева

що спадають плодами на бетон

він стає червоним

рожевим

помаранчевим

його рани запікаються дуже швидко

зі швидкістю світла

тут немає божої домівки

і тому наш бог ширяє навколо нас
осідлавши вітри та пташині зграї

вселившись у пшеничні поля

та елеватори

доторкнувшись до кожного саду і парку

у глибині яких вчорашні діти
вивчали любов

йому ніколи не стане холодно

адже тіла наші не знають холоду

розжарені серця мешканців цього міста

підігрівають літо
віддаляючи полюси на безпечні відстані

та останнім часом

все більше тривожних новин
ринками і школами ходять чутки
про велике будівництво

і саме тому

до автовокзалу
під старі акації
навезли червоної цегли

схоже

що нашому богу лаштують пастку

затишну тюрму

під верхами золотої пластмаси

«слухайте всі...»

слухайте всі
дивіться всі

у нашому дворі велике свято

два будинки навпроти
білий та червоний
побралися

усі родичі

та сусіди з кожного поверху
заплітаються в танцях
та піснях

швидше

мерщій всі до столу
до великої лави
під старими вишнями

асфальт застогнав

від написів та привітань
наче живий

насправді

тут усе живе
особливо асфальт

тому гуляймо

гуляймо не зупиняючись
співаючи
на весь двір і квартал

нехай кожен чує

що ми вітаємо нове життя

«я навіть не помітив...»

я навіть не помітив
як виноград пробив асфальт
піднявся по стічній трубі
до другого поверху

і крізь кватирку

просунувши зелену лозу
вріс у моє обличчя

мабуть я довго сидів тут

мабуть багато часу пройшло

крісло-гойдалка

така ж зелена як і листя
що виростає з моїх очей

люди

погляньте
це нарешті сталося
я поріднився з кварталом
назавжди

«наше місто зростало колами...»

наше місто зростало колами
навколо дерева життя
позначаючи вік
кільцевими дорогами
замість підсумків

ніхто не пам'ятає початку

ніхто не бачить кінця
навіть якщо придивитися
в оптичний приціл
з найвищих балконів

про що можна думати

консервуючи себе в коробках
як розпізнати степи
яких не існує
ми залишимось тут назавжди
і в затишному галасі скелі
відчуємо фактуру стін
фактуру своєї шкіри

«вогні згасають помірно...»