Цукровик

вогні згасають помірно
світло ночі
не досягає дна

його поверхня ховає

шляхи трамваїв
рівчаки брудних джерел
епітафії невідомих тіл

ми надто високо

щоб дотягнутися до них
78 відсотків води
набивають синці
на легенях тротуарів

чомусь

глибина не розділяє
лише нагадує
про заховані в ній скарби
стимулюючи дурні сни
і хворі фантазії

«людський син...»

людський син пізнавав
що мав
грався гайками
іржавими гвинтами

коли приходив час

швидко біг на відкрите
щоб піймати рідкий дощ
який часом долітав до нього
а часом ні

батько казав

я знаю ким він виросте
він виросте патріотом
своєї промзони

пам'ятаєш заводську трубу

таку неохопну
наче доісторичний дуб
таку мертву і знекровлену
без диму
незліченну кількість літ

він обіймає її щодня

своїми маленькими руками
щось шепоче
немов хоче заспокоїти

напевно

він просить її дихати
просто продовжуй дихати
каже він
за тебе цього ніхто не зробить

я стоятиму поруч

доки присутні метал і цегла
я буду боротися
доки ти дихаєш

«цукровик...»

цукровик
звучить гордо
престижно

принаймні зрозуміло

цукровик

це наша спільна гордість
і печаль

скільки себе пам'ятаю

цукровик
завжди валив гастролерів
яких заносило на наш
витоптаний сонцем газон

понурі червоні обличчя

зовнішніх ворогів

бліді

кров з землею
потягані міланівські футболки

чому вони тут з'являлися

де знаходились

ці забуті богом села
назви яких були тотожними
назвам їхніх команд

мілан

динамо
ювентус
ньюкастл юнайтед

часом

навіть ювентус юнайтед
бо головне в нашій справі
це кольори

їхні автобуси влітали

стрімко і впевнено
тягнучи за собою
темну ріллю слідів

пробивали фотошпалери

з зображенням степу
з'являючись нізвідки

і ненависть наша

була до них безмежною
наче небо на цих шпалерах
що так щільно обліплюють

коробку міста

команди при заводах

помирають
разом з заводами

безлика множина дітей

зовсім не зміниться

лише посивіє

від жаху
від новини про мамину
смерть

тому

можеш не перейматися

вони будуть стояти

твердо
наче пам'ятники
невідомим солдатам

щоби лінія вапна

ніколи не стерлась

щоби ти завжди бачив

свою межу

«посидь поруч зі мною...»

посидь поруч зі мною
на високих дахах
відчуй останній вітер
що вдариться в обличчя

так самотньо зустрічати

перший і останній ранок
серед тисяч людей
чорної ікри

вулиці не будуть чекати

вони обернуться на скло
гаряче та монолітне

мости впадуть

а хмари будуть низькими
в гирлах річок

і місто здригнеться

наче череп
в який встромили
тисячі будинків голок

і хвиля тікатиме

від центру сили
даруючи вічність нову

тож сідай поруч мене

наче в останнє
зустрінемо разом
жінку
зодягнену в сонце

«кілометри мідних труб...»